5(12), сентябрь-октябрь  2001    

"Човники" доби мезоліту-енеоліту та проблема їхнього призначення

І.М. Гавриленко
Харківський госпедуніверситет
ім. Г. Сковороди


Човники - це кам'яні, рідше керамічні вироби видовжено-овальної, ромбоподібної або прямокутної в плані форми та напівовального перетину (рис. 1, А). Нижній їх бік найчастіше рівний, верхній - опуклий. Через центр останнього, а іноді дещо зміщено до одного краю проходив поперечний жолобок (інколи 2-3), глибина якого в більшості випадків співпадала з шириною (0, 8-1, 2 см), або ж - дуже рідко - круглий отвір. Поодинокі екземпляри мають просвердлені отвори на кінцях. Довжина човників становила від 3-5 до 23 см, в середньому 12-16 см. Досить поширеними є вироби, зламані по жолобку. Звичайно ці речі мали симетричну форму, але траплялися й асиметричні зразки. Окремим предметам надавався зооморфний вигляд. Кам'яні човники виготовлялися переважно з м'яких мінералів та гірських порід типу талька, рідше - з твердих порід. Деякі з них бувають дуже масивні й важкі. Часто човники прикрашалися врізаним візерунком у вигляді різноманітних прямих і хвилястих ліній, зигзагів, крапок, півкіл, трикутників, хрестоподібних фігур, сіток або ж оздоблювалися випуклим рельєфним орнаментом чи вишліфуваними заглибинами. Для розміщення тих чи інших елементів узору вирішальне значення мала форма човника, тож орнамент наносився з урахуванням особливостей останньої [Гавриленко 1994а, с. 37; Даниленко 1971, с. 108; Даниленко 1985, с. 138; Дмитриев 1951а, с. 24; Крижевская 1968, с. 69-70; Панченко 1999, с. 73, 80; Телегін 1968, с. 12, 128, 146-148, 212; Телегін 1971, с. 115; Телегин 1980, с. 20; Телегин 1985а, с. 159; Халиков 1973, с. 113]. Оздоблення деяких уральських човників імітує візерунок на керамічних посудинах [Матюшин 1973, с. 157]. Для виробів дніпро-донецької етнокультурної спільності, навпаки, відзначається мала подібність мотивів їхніх узорів з керамічними [Телегін 1968, с. 147]. Геометричні ж зображення, розміщені на поверхні човників району Дніпровських порогів, зіставляються з гравіюваннями на кістяних виробах цієї території, зокрема на предметах мисливського озброєння [Формозов 1959, с. 93].

Рис. 1 : А - зразки човників євразійських степів (культури дніпро-донецької спільності); В - північноамериканські аналоги човників - "atlatl weights" (важки списометалок); С - атлатлі (списометалки) із прикріпленими до них кам'яними важками культури Баскетмейкер (США); D - спосіб метання списа за допомогою списометалки (наукова реконструкція Гавриленка І. М., художник Стеблій Р. А.).

За формою в А.В. Добровольського розглядувані речі викликали асоціацію з ткацьким човником (звідси їхня назва в українській археологічній літературі) [Даниленко 1969, с. 186], у П.А. Дмитрієва - з маленькою французькою булочкою [Дмитриев 1951а, с. 24]. Російські археологи частіше використовують термін "прасочка" (утюжок). В залежності від припущень про призначення вживаються також назви "гладилка", "полірувальник", "випрямлячка" тощо [Даниленко 1969, с. 10; Клапчук 1970, с. 158; Телегін 1968, с. 147-148].

Виготовлялися човники за допомогою шліфування. На двох виробах з талькового сланцю (Вовнизька лівобережна стоянка і балка Біляєва) збереглися сліди попереднього розпилювання заготовки крем'яною платівкою. Таким самим інструментом спочатку вирізувався й жолобок. Про це свідчить, наприклад, незакінчений човник з Ігрені, що має не округлий, а напівквадратний в перетині жолобок, ще позбавлений залощеності. На злегка увігнутих стінках жолобка човника зі стоянки Чебаркуль II сліди пропилювання залишилися у вигляді порівняно широких та глибоких борозен, які йдуть не зовсім паралельно, але в одному напрямку вздовж жолобка. На човнику з Києва добре помітно, як у ще підпрямокутний жолобок тісно вставлявся стрижень, що почав заокруглюючу виробку дна і стінок (на них простежуються сліди тертя). Отвори на окремих речах пророблялися шляхом простого одно- або двобічного свердління крем'яним свердлом [Крижевская 1968, с. 69; Телегін 1968, с. 129-131, 148].

З'являються кам'яні вироби з 1-2 поперечними жолобками в Передній Азії, де вони відомі в комплексах мезолітичної натуфійської культури (Палестина, Йорданія, XI-IX тис. до н.е.), в мезоліті Загроса (Ірак, західні області Ірану, X-IX тис. до н.е.), та в генетично спорідненому з натуфом докерамічному неоліті А Ієрихона (друга половина IX - перша половина VIII тис. до н.е.) [Археология зарубежной Азии 1986 с. 24-25; Мелларт 1982, с. 22-24, 31, 39, рис. 1; 2]. Дослідники припускають, що човники саме звідси поширилися на інші території, в тому числі на Україну та Південний Урал [Даниленко 1969, с. 10, 186; Матюшин 1992, с. 22-23, 30], однак детально це питання не вивчене.

В мезоліті України човники відомі в комплексах кукрецької культури Ігрень 8 (3 вироби в заповненні жител-землянок), Кам'яна Могила та о-в Сурський V (III), один походить зі стоянки донецької культури Райгородок [Нужный 1986, с. 34, 36; Телегін 1982, с. 100, 110; Телегин 1985б, с. 74, 102]. Вірогідно наприкінці мезоліту човники з'являються також на південному Уралі [Матюшин 1982, с. 29]. В літературі повідомлялося про знахідки човників і в інших безкерамічних комплексах - ДВС та, за межами України, Караганда в Казахстані [Телегин 1980, с. 20]. Проте на стоянці ДВС човник знайдено у видувах на поверхні, тоді як мезолітичний культурний шар з рудоострівськими (яніславицькими) матеріалами залягав на глибині близько 1 м у підгрунті [Телегин 1985б, с. 156], тож швидше цей човник датується неолітом.

В неоліті України та суміжних теренів човники зустрінуті у великій кількості в матеріалах сурсько-дніпровської та, особливо, культур дніпро-донецького кола (в тому числі з лісостепової зони Росії), їхні поодинокі зразки відомі в степовому Криму, а також на пам'ятках буго-дністровської культури, в останньому випадку - й з території Молдови [Даниленко 1969, с. 10-11, 26, 34, 186; Даниленко 1971, с. 108; Даниленко 1985, с. 138; Телегін 1968, с. 146-148; Телегін 1971, с. 115; Телегин 1980, с. 20; Телегин 1985а, с. 159; Товкайло 1998, с. 8; Формозов 1977, с. 64; Шапошникова, Неприна 1968, с. 22].

Близько 65 човників походить зі степової України. При цьому помітна значна їх концентрація (понад 30) в межах порожистої частини Дніпра. Так, лише на Вовнизькій лівобережній стоянці знайдено 14 виробів, по кілька предметів дали стоянки Собачки і Вовчок [Даниленко 1986, с. 28; Телегін 1968, с. 146-147; Телегин 1980, с. 20; Телегин, Титова 1998, с. 14, 22]. Відповідно в матеріалах дніпро-донецької етнокультурної спільності більшість човників виявлена саме в цьому регіоні, зайнятому надпорізько-приазовським локальним варіантом, за А.Д. Столяром та Д.Я. Телегіним, або надпорізькою культурою, за О.М. Тітовою. На поселеннях інших, києво-черкаської та донецької, локальних груп (культур) знахідок човників значно менше [Костенко, Тітова 1988, с. 60, 67; Телегін 1968, с. 8, 12, 84, 100; Телегин, Титова 1998, с. 22; Тітова 1991, с. 90].

На схід від України човники зустрінуті в матеріалах ракушечноярської культури [Белановская 1983, с. 165; Телегін 1981, с. 12]. Населення волго-камської неолітичної культури виготовляло човники не лише з каменю (тальк, шифер), а й з глини [Бадер 1970 с. 158; Халиков 1973, с. 113]. Відомі човники і на стоянках прикаспійської культури [Барынкин, Васильев 1985, с. 72-73; Васильев 1981 с. 14-18], а також в неолітичних похованнях Приуралля, на сході Татарії [Казаков 1978]. На Уралі човники походять з пам'яток шигирської та горбуновської культур доби неоліту та енеоліту [Окладников 1966, с. 120; Телегін 1968, с. 149]. В Притоболлі - з енеолітичних комплексів III тис. до н.е., зокрема з належних боборикінській та ліпчінській культурам [Косарев 1987, с. 256; Потемкина 1985, с. 152, 155, 201; Телегин 1980, с. 20]. В Середній Азії човники супроводжують кельтемінарські матеріали першої половини - середини IV тис. до н.е. [Виноградов 1981, с. 85, 132-133].

Отже, човники побутували від мезоліту до енеоліту включно, але найбільша їх кількість походить з неолітичних пам'яток. Територія ж розповсюдження цих речей суцільною смугою охоплює південь України, Нижнє Подоння і Приманиччя, Середнє Поволжя, Прикам'я, Прикаспій, Південний Урал та Зауралля, Середню Азію, Казахстан, інакше кажучи - майже весь сучасний євразійський Степ, частково захоплюючи суміжні ділянки лісостепу та зони напівпустель. Відомі кам'яні вироби з поперечними жолобками й на Близькому Сході (Іран, Ірак, Палестина, Йорданія), на Півночі Африки, в Північній Америці. Показово, що як в Старому, так і в Новому Світі човники зовсім невідомі в лісових областях [Бадер 1970 с. 157-158; 5, с. 104; Гавриленко 1994а, с. 37-38; Даниленко 1969, с. 10, 186; Даниленко 1986, с. 28; Дмитриев 1951а, с. 24; Крижевская 1968, с. 48, 70; Матюшин 1982, с. 27, 35, 95-96; Матюшин 1992, с. 23; Мелларт 1982, с. 22-24; Нерсесов 1989, с. 239-240; Окладников 1966, с. 122-125; Телегін 1968, с. 146-149; Телегин 1980, с. 20; Телегін 1982, с. 110]. Наприклад, в матеріалах верхньодніпровських пам'яток з гребінцево-накольчастою керамікою, на відміну від дніпро-донецьких поселень Надпоріжжя та Київського Подніпров'я, човники відсутні [Телегін 1968, с. 63, 68; Третьяков 1990, с. 24].

Питання про призначення човників дискутується не один десяток років і є надзвичайно складним для розв'язання, адже в культурі жодного з сучасних народів подібні речі не зустрінуті. В таких випадках буває простіше розшифрувати невідому писемність зниклої мови, ніж спосіб використання незнайомого знаряддя [Арутюнов, Сергеев 1975, с. 176].

Певний час вважалося, що човники слугували ливарними формами [Окладников 1966, с. 120]. Так, О.К. Тахтай про знайдений на Білій Горі під Полтавою уламок човника писав : "на визначення О.А. Спіцина то є ліярницьке приладдя брондзової доби, подібне до таких із Уралу та Катеринославщини" [Тахтай 1928, с. 287].

П.І. Смолічев гадав, що деякі з лоякових виробів з жолобками з неолітичної стоянки на о-ві Похилому використовувалися для шліфування кістяних виробів, інші - для намащування ниток, а невеликі з дірочками - як амулети [Козловська 1930, с. 13].

З огляду на форму і затертість нижньої поверхні А.П. Дмитрієв припускав, що човниками розгладжувалися нерівності та зморшки шкіри. Щоправда, спочатку певні вагання у нього викликала присутність жолобків. Але згодом дослідник вирішив, що в глибокий жолобок вставлялася дерев'яна паличка, яка вберігала руку від опіку після нагрівання "прасочки" на вогні. На таку думку його навів екземпляр з оз. Чорного, де поперечний жолобок був пропиляний так, що паличка могла вставлятися лише з боку. А узявшись за її кінці, виріб нескладно було підняти, не доторкаючись безпосередньо до каменю [Дмитриев 1951а, с. 24; Дмитриев 1951б, с. 48].

Найбільше прибічників мала версія застосовування човників в якості абразивних інструментів. Однак, якщо одні фахівці вважали, що човниками оброблявся лише якийсь певний матеріал, інші це коло окреслювали досить широко. Так В.М. Даниленко писав, що властивості жировику - матеріалу, з якого виготовлялися човники, овальна форма останніх, наявність пласкої "прасової" частини, а головне глибокий, нерідко дуже розроблений поперечний паз на опуклій поверхні вказують на зручність полірування і вигладжування такими інструментами як кістяних наконечників метальних знарядь (списів, дротиків), так і деревків дротиків або стріл, а разом з тим - видобування вогню способом тертя [Даниленко 1950, с. 127, 131; Даниленко 1969, с. 10, 186; Даниленко 1971, с. 108; Даниленко 1985, с. 138; Даниленко 1986, с. 28].

С.А. Семенов виявив під мікроскопом на жолобці човника зі стоянки Чебаркуль II сліди спрацьованості - дуже тонкі та легкі штрихи, що полірували його поверхню. Вони могли виникнути внаслідок заточування виробів з дерева (деревків стріл, стрижнів тощо), але не кістяних чи рогових. Тож, робився висновок, однією з функцій човників були абразивні операції. Подібне призначення встановила й Г.Ф. Коробкова при вивченні знахідок з Усть-Нарима [Крижевская 1968, с. 69].

Д.Я. Телегін також певний час вбачав у човниках інструменти для полірування деревків стріл [Телегін 1968, с. 148]. Г.М. Матюшин називав човники знаряддями для заточування і шліфування круглих предметів [Матюшин 1968, с. 119]. І.Г. Шовкопляс припускав, що човники вживалися для гостріння кістяних виробів [Шовкопляс 1957, с. 75]. Є.Х. Ярова гадала, що човники були полірувальниками, якими здійснювалася за допомогою мокрого піску остаточна обробка кам'яних знарядь [Ярова 1960, с. 212]. Дослідники неоліту Північної Африки, де є подібні до човників знаряддя, вважали, що ними здійснювалося шліфування поверхні циліндричних бус зі шкаралуп яєць страуса [Телегін 1968, с. 148].

Інколи поперечний жолобок визначався як робоча поверхня випрямляча тонких дерев'яних виробів [Крижевская 1968, с. 70]. Дж. Мелларт називав знайдені на мезолітичних пам'ятках Близького Сходу камені з жолобками полірувальними плитами для кістяних знарядь або випрямлячами деревків стріл [Мелларт 1982, с. 23-24, 31]. О.Г. Шапошнікова та В.І. Непріна вважали, що випрямленням деревків стріл функції човників не обмежувалися [Шапошникова, Неприна 1977, с. 54].

Д.Я. Телегін, беручи до уваги характер слідів спрацьованості в районі жолобка, а також деякі етнографічні паралелі, висунув припущення про використання човників в якості своєрідних маховичків лучкових свердел, що вживалися, головним чином, для видобування полум'я [Телегин 1980, с. 20-21].

Оригінальну версію, згідно якої човники слугували пристосуваннями для виготовлення з волокнистих матеріалів кручених виробів типу мотузок, висунув полтавський краєзнавець О.Т. Дубінін [Гавриленко 1994а, с. 38-41].

Виключно як витвори мистецтва - іхтіоморфні статуетки розглядає човники Ю.В. Панченко, аргументуючи свій висновок видовжено-овальною формою останніх, валикоподібним виступом на окремих речах, в якому вбачає імітацію риб'ячого плавця, а також орнаментацією у вигляді навскісної сітки, косих хрестів та зигзагу, що могли означати луску або хвилі [Панченко 1999, с. 81].

Не виключалося і ритуальне призначення човників. Підставою для цього виступала їхня багата орнаментація та начебто незначна утилітарність. Простежені за південно-уральськими матеріалами зникнення в енеоліті орнаментації на човниках, зменшення їхніх розмірів або зміна форми з човноподібної, характерної для неоліту цієї території, на підпрямокутну чи ромбоподібну, збільшення поперечного пришліфованого прорізу, тлумачились як свідчення втрати на цей час човниками свого магічного значення і використання їх у виключно утилітарних цілях. Стосовно ж орнаментальних композицій на човниках, утворених хвилястими та прямими лініями, висловлювалося припущення, що вони зображали загони для диких тварин або розставлені у водоймах сітки [Крижевская 1968, с. 70; Матюшин 1982, с. 72, 95-96, 101]. Припускав, що досить складні мотиви орнаменту, які трапляються на човниках, в тому числі різноманітні значки, мають не лише декоративне значення і Д.Я. Телегін [Телегін 1968, с. 212].

Обговорюючи функціональне призначення човників, дослідники неодноразово вказували на слабкі місця наведених гіпотез. Наприклад, П.А. Дмитрієв спростовував можливість використання човників як випрямлячів деревків стріл чи точильних брусків (в цьому випадку їх форма нічим не виправдана), а також як полірувальних каменів [Дмитриев 1951а, с. 24]. Л.Я. Крижевська писала, що при визначенні човників як знарядь для заточування дерев'яних виробів (деревків стріл, стрижнів тощо) у випадку з чебаркульським виробом залишалася незрозумілою причина виникнення лінійних слідів, зосереджених на нижній (пласкій) поверхні, що йшли вздовж довжини знаряддя. В місці їхнього найбільшого скупчення поверхня навіть злегка угиналася. Не знаходили пояснення й значна притупленість гострих кінців та роль складного рельєфного візерунку [Крижевская 1968, с. 69].

Д.Я. Телегін гіпотезу про використання човників для полірування стріл і дрібних кістяних знарядь (шил та вістер) відводив, виходячи з форми, розмірів і характеру поперечного жолобка, який майже завжди мав приблизно однакову ширину близько 1 см. Його стінки і дно на завершених екземплярах округлі в поперечному перетині і дуже залощені, що вважалося результатом тертя в жолобку круглих, можливо дерев'яних, стрижів більш-менш сталого діаметру. Від тертя жолобок поступово поглиблювався, на це вказували вироби з глибоким жолобком, який перерізував їх майже навпіл [Телегін 1968, с. 147-148].

О.П. Окладніков висловлював сумніви, щоб стільки праці та витонченої завзятості, а також рідкісного та цінного матеріалу, яким був на той час зокрема тальковий сланець, витрачалося на виготовлення звичайного інструменту типу лощила або полірувальника, і додавав, що м'який матеріал човників мало придатний для таких функцій. Для полірування та лощіння доцільніше вживати дрібнозернистий пісковик [Окладников 1966, с. 123].

І дійсно, для відповідних операцій потрібен зернистий матеріал, здатний до "самозаточування", коли випадає "засалений", тобто забитий частками оброблюваної речовини, шар і оголюються нові гострі зерна, які залягають нижче [Семенов 1957, с. 89; Семенов 1968, с. 110]. Тож для полірування або шліфування деревків стріл чи різноманітних кістяних знарядь могли вживатися вироби з порід типу пісковику, чому відомі етнографічні аналоги [див. напр. : Кребер 1970, с. 156]. Та з цього чудового абразиву зроблені лише окремі човники, переважна ж більшість виготовлена з м'яких талькових порід [Телегін 1968, с. 147], зовсім непридатних для подібного використання. За 10-бальною шкалою Мооса тальк (синоніми : стеатит, жировик) є еталоном найменшої твердості - 1 бал; він легко ріжеться навіть нігтем (для порівняння : твердість пісковику від 4, 5 балів і вище, кістка має твердість 2 бали) [Гавриленко 1994а, с. 42; Здорик, Матиас, Тимофеев, Фельдман 1970, с. 34, 317-319, 413-415]. Крім того, для абразивних операцій вочевидь не годилися вироби з отвором замість жолобка.

Уточнення хронологічного діапазону побутування човників знімає тезу про можливість їхнього застосування у ливарній справі. Для розгладжування швів при виготовленні одягу зі шкур тварин більшість виробів занадто легкі.

Маховичками лучкових свердел навряд чи могли слугувати човники зі зміщеними від центру жолобками. До того ж ця гіпотеза, як вказує Ю.В. Панченко, не пояснює особливостей знаходження даних предметів лише в степовій та лісостеповій зонах [Панченко 1999, с. 81]. Під подібним кутом зору (географія поширення) не зайвим було б проаналізувати останньому автору й власне припущення про належність човників до іхтіоморфної скульптури. Неолітичні кам'яні риби, з котрими дослідник схильний, певно, зіставляти човники, також не були тільки творами мистецтва.

Область поширення кам'яних риб співпадає з районом, де довгий час зберігався архаїчний спосіб рибальства, коли рибу приманювали до ополонки штучною рибоподібною приманкою і били гарпуном. Такий промисел риби, не відомий західніше Уралу, є близьким до полювання і виник в районах з переважанням мисливського господарського укладу, насамперед у мисливців тайги і тундри, які мали розвинений мисливський інвентар при недосконалому власне рибальському спорядженні. Розвиток сіткових та гачкових снастей мав витісняти цей спосіб риболовлі [Окладников 1941, с. 201-202]. Тож в неолітичних культурах степової зони Євразії, які часто мали досить розвинуті рибальські традиції, предмети, подібні кам'яним рибам-приманкам, не могли знаходити використання.

Здається хибною й теза про видобування за допомогою човників вогню способом тертя. Етнографія свідчить, що обидві частини відповідного пристосування завжди були дерев'яними і кам'яні деталі при цьому не застосовувалися.

Для знарядь, відомих під назвою випрямлячів деревків стріл, що призначалися насамперед для шліфування останніх, форма на перших порах значення не мала [див. напр. : Ларичева 1986, рис. 24, 18, 19; Залізняк 1997, 17, 18; Косарев 1987, 5], човники ж характеризуються досить сталою формою. В неоліті, як свідчать чисельні знахідки з Європи, Азії та Америки, форма "випрямлячів" стандартизується. Проте у них завжди жолобки були поздовжніми і проходили через пласку сторону, а сам інструмент складався з двох половинок у формі напівциліндрів або прямокутників і найчастіше виготовлявся з пісковику [Окладников 1950, с. 364; Семенов 1957, с. 170, 172; Семенов 1968, с. 109-110].

О.П. Окладніков першим звернув увагу на подібність човників-прасок євразійських степів деяким типам "atlatl weights", тобто важків до атлатля - списометалки американських індійців. Подібні човникам речі, виготовлені з галеніту (свинцевої руди), плямистого порфіру, кварцу, кольорового граніту або знаменитого "червоного каменю прерій", відомі в багатьох місцевостях Північної Америки, зокрема в неоліті басейна ріки Колумбія. Їх опис здійснив Е.М. Стронг, який припускав, що в конструкції списометалки вони були елементами не технічного, а магічного призначення. Серед важків списометалки, досить різних за формою, найпоширеніші човноподібні з однією пласкою стороною та протилежною опуклою, нерідко прикрашеною врізаним візерунком. На останній та бічних ребрах пророблено поперечний жолобок (рис. 1, B). Ще один тип утворюють фігурні зооморфні вироби. Інколи важки для атлатля зустрічалися парами. Знайомство з цими фактами привело О.П. Окладнікова до цілком логічного висновку, що в основі конвергентно виниклої подібності форми важків атлатля і човників-прасок лежить однакове їхнє призначення [Окладников 1966, с. 123-124].

Я.Н. Нерсесов в межах Південного Сходу США і Північної Мексики відзначив факти використання списометалок з важками в культурах Баскетмейкер (бл. 250 р. до н.е. - 750 р. н.е.) та Мугейон (бл. 200 р. до н.е. - 1100 р. н.е.). На поданих ним малюнках добре помітні кам'яні вироби видовжено-овальної форми, що своєю рівною поверхнею прилягали до спідньої частини атлатля (на його верхню частину вкладався дротик). Шнур, яким важок прив'язувався до списометалки, фіксувався у жолобкові, проробленому на випуклій поверхні речі. Більший камінь кріпився посередині списометалки, менші - ближче до руків'я (рис. 1, C) [Нерсесов 1989, с. 239-240, рис. 3, 1].

Крім тотожності форм є й інші підстави вважати човники важками списометалок [Гавриленко 1994а, с. 40, 42; Гавриленко 1994б]. Насамперед назвемо подібність природно-ландшафтного оточення та зумовлену цим близькість форм господарства населення. На американському континенті знахідки важків списометалок відомі у зоні прерій Великих рівнин та в деяких південніших районах, аж до Північної Мексики. Тож, як і в Євразії, кам'яними виробами з поперечними жолобками користувалися носії степової моделі господарської адаптації.

Згідно даних етнографії, умовам полювання на відкритій місцевості найкраще відповідала саме списометалка. Потужність цієї мисливської зброї дозволяла використовувати дротики з доволі крупними й важкими наконечниками та деревками, що робило її ефективним знаряддям промислу великих копитних тварин степової зони. Простий лук відчутно поступався списометалці в убійній силі [Нерсесов 1989, с. 234], тому мав менше значення і поширення в даній місцевості. Це спостереження знаходить повну відповідність у мезолітичних матеріалах півдня України. В Причорномор'ї, де в цей час ліси росли лише вздовж річок, розділених широкими степами зі стадами тарпанів та сайгаків, великою була роль колективних загінних методів полювання, що передбачали широке використання списів, а не луків та стріл. Не випадково значення луку в кукрецьких мисливців причорноморських степів було відчутно меншим, ніж у гребениківської людності лісостепів Північно-Західного Причорномор'я, культуровизначальними виробами для якої є трапецієподібні наконечники стріл [Залізняк 1996, с. 34; Залізняк 1997, с. 19; Залізняк 1998, с. 99, 101].

В умовах закритих ландшафтів, навпаки, найоптимальнішим видом озброєння виступав лук, адже лісова рослинність чи пересічена місцевість дозволяла мисливцю непомітно підкрастися на постріл до тварини і вести промисел індивідуально [Kroeber 1925, Р. 225]. Спис же в умовах лісу не міг використовуватися як метальна зброя через досить круту траєкторію польоту і, позбавлений своєї універсальності, зберігав значення вузькоспеціалізованого знаряддя ударної дії для полювання з близької відстані на крупних лісових тварин, таких як лось чи ведмідь [Ермолов 1985, с. 42]. Часто списом добивалася поранена з лука тварина [Зализняк 1991, с. 107-109, 126].

При полюванні на таких великих тварин як бізон або тур сили самої лише руки для метання списа не завжди вистачало, адже розміри мисливського озброєння безпосередньо залежали від розмірів здобичі. При зростанні ж діаметру вістря знижувалася пробивна ефективність списа, що могло компенсуватися лише збільшенням сили кидка [Ермолова 1977, с. 200]. Тому дротики, оснащені кістяними вістрями, нерідко з вкладеними в пази крем'яними мікролітами, які були основним мисливським озброєнням населення степової зони у пізньому палеоліті та мезоліті [Залізняк 1998, с. 80], без списометалки мали б надто малу убійну силу. Вдалий промисел крупних копитних степової зони міг здійснюватися за умови використання списометалки, яка збільшувала дальність польоту дротика та його убійну силу щонайменше вдвічі.

Побічним доказом використання каменів з поперечним жолобком як важків списометалки є подібність гравіювань на поверхні човників та на кістяних елементах мисливського озброєння з району Дніпровських порогів [Формозов 1959, с. 93], а також факти знаходження човників в одних комплексах з кістяними пазовими вістрями дротиків [Окладников 1966, с. 124-125; Телегін 1982, с. 100; Телегин 1989, с. 114]. Останнє витлумачувалося свого часу на користь використання човників для полірування вістер і деревків до них [Даниленко 1969, с. 10; Даниленко 1986, с. 28].

Випадків спільного знаходження човників разом з наконечниками списів чи дротиків достатньо. В заповненні землянок стоянки Ігрень 8, крім човників, виявлені кістяні пласкі та веретеноподібні наконечники дротиків з пазами. Цікава знахідка хребцевого відростка тура з отвором, що відповідає перетину двопазових кістяних наконечників дротиків цієї пам'ятки [Зализняк 1991, с. 108; Телегін 1982, с. 110; Телегин 1985б, с. 74; Телегин 1988, с. 341]. З кукрецького шару стоянки Кам'яна Могила походять стеатитовий човник і серія пласкоовальних у перетині кістяних вістер з одним, рідше двома, пазами для вкладнів, що слугували для оснащення дротиків [Даниленко 1969, с. 10; Даниленко 1986, с. 27-28, рис. 8]. На стоянці донецької мезолітичної культури Райгородок разом з човником трапився фрагмент кістяного наконечника - овальний у перетині з пазом, в якому закріплена смолистою речовиною мікроплатівка з притупленим краєм [Телегин 1985б, с. 102]. Кістяне вістря з крем'яними вкладнями та човник знайдені в заповненні житла на одній зі стоянок сурської культури, розкопаної на о-ві Сурському [Список археологічних пам'яток.. 1990, с. 6, 18]. В культурному шарі поселення києво-черкаської культури дніпро-донецької етнокультурної спільності Пищики виявлені човник та плаский конусоподібний і листоподібний наконечники дротиків з кістки [Телегин, Титова 1998, с. 110]. Серед поховального інвентарю могильника маріупольського типу Липовий овраг присутні заготовка талькового човника, два крупних вкладневих кинджали (можливо вістря списів), крем'яні і кварцитові вкладені, наконечники стріл [Агапов, Васильев, Пестрикова 1979]. В неолітичному житлі № 1 поселення Мисове (Південний Урал) наявні кілька човників та двобічно оброблені наконечники списів і стріл [Матюшин 1973, с. 147, 156]. Крем'яні наконечники стріл і дротиків, вкладені у вигляді платівок із затупленими окрайками, уламки кістяних наконечників дротиків з пазами для бічних та кінцевих вкладнів супроводжували тальковий човник в неолітичному Руссько-Шуганському похованні на сході Татарії [Казаков 1978, с. 167-168, 173, 176].

Узагальнюючи ці факти, а також дані про характер кістяного та кам'яного озброєння культур з човниками, можна констатувати, що у населення цих спільнот списи відігравали важливу роль, інколи більшу, ніж луки зі стрілами.

Визначення човників в якості важків списометалки дозволяє пояснити ті їхні конструктивні особливості, що не узгоджувалися з раніше запропонованими варіантами використання цих досить стандартизованих за формою предметів. Пласкість однієї зі сторін сприяла кращому приляганню до спіднього боку списометалки. Опукла друга сторона була достатньо обтічною, а шнур, яким човник прив'язувався до списометалки, "ховався" у жолобкові, тож човники мали необхідні аеродинамічні властивості, певно важливі для важків списометалок (рис. 1, D). Вироби ж з отвором замість жолобка, з кількома жолобками або з отворами на кінцях демонструють інші варіанти кріплення важка до списометалки.

Подібний спосіб кріплення кам'яних виробів, наприклад кирок, коли ті прилягали до дерев'яної основи своєю пласкою поверхнею, а на опуклій верхній розташовувався жолобок, який утримував і перешкоджав зсуванню мотузок, що ними виріб прив'язувався до основи, знаходить етнографічні аналоги [Волков, Руденко 1910, с. 158-160, рис. 2, а, в; Фосс 1941, с. 187, 192, рис. 3].

Можливість оснащення однієї списометалки кількома човниками добре пояснює значні коливання довжини останніх - від 5 до 20 см. До речі, знахідки великих та малих човників на одній стоянці не є рідкісними. Так, один з човників дніпро-донецької стоянки Бузьки мав довжину близько 15 см, другий - 5 см [Даниленко 1969, с. 32, рис. 5, фаза VI, 13; Телегін 1968, с. 8, 88, 146-147, рис. 50, 16]. Серед знайдених на Вовнизькій лівобережній стоянці 14 човників присутні як великі зразки, завдовжки 15 см і більше, так і ті, чия довжина становила 6-9 см [Даниленко 1969, с. 22, рис. 3, фаза VI, 12; Рудинський 1956, с. 161, рис. 10; Телегін 1968, с. 146, рис. 50, 6-9, 15]. З човників, виявлених в Ігрені 8, один довжиною близько 15 см, другий - близько 7 см [Телегін 1982, с. 110-111, рис. 29, 4].

Сліди тертя на стінках та дні жолобка, вірогідно, з'являлися ще в процесі виготовлення човників, коли їм надавалася необхідна форма, а потім поглиблювалися в процесі використання. Відомо, що туго натягненими мотузками можливо розпилювати камені [Городцов 1923, с. 357; Никольский 1928, с. 328; Семенов 1957, с. 92]. Талькові породи надзвичайно м'які, тому видається цілком ймовірним, що жолобок, через який проходила мотузка - часто єдине кріплення важка до списометалки, отримував в момент метання списа найдужче навантаження і поступово перетирався. Елементарний аналіз розкладу сил, які діяли на списометалку при її використанні та прикріплені до неї важки, приводить до висновку, що з тієї ж причини і самі човники нерідко розламувалися навпіл в районі жолобка - найтоншому і найслабшому, однак найбільш навантаженому місці. Якби човники слугували полірувальниками чи іншими інструментами абразивної дії, жолобки у розламаних екземплярів були б глибшими.

Звичайно, для перетирання човника в районі жолобка потребувалося багато часу, однак і списометалки перебували у вжитку досить довго, можливо, навіть, впродовж кількох поколінь, переходячи від старших мисливців до молодших. Крім того, при пошкодженні дерев'яної частини списометалки кам'яні важки, без сумніву, використовувалися знову.

Важки північноамериканських списометалок, як показали експерименти, мало впливали на дальність кидка і швидкість польоту снаряду, але суттєво збільшували прицільність зброї [Нерсесов 1989, с. 236-240]. Тому човники, від яких значною мірою залежала точність влучення дротика в ціль, цілком могли являтися об'єктом культового вшанування і через це прикрашатися різноманітними зображеннями. Етнографи вказують на поширеність звичаю прив'язування до мисливсько-рибальських снастей тих чи інших предметів, яким надавалося значення промислових талісманів, і просліджують зародження цього магічного повір'я зі звичайної промислової практики : мисливець вірив, що предмет, який він використовує на промислі з виключно практичною метою, здатний надприродним чином принести успіх [Леви-Брюль 1930, с. 158; Ратцель 1903, с. 44; Токарев 1990, с. 228, 480, 483].

Отже визнання за човниками функції важків списометалок виправдане з точки зору наявності переконливих етнографічних паралелей і підтверджується загальноісторичним контекстом побутування цих речей у просторі й часі.

 


Література

Агапов С.А., Васильев Е.Б., Пестрикова В.И. Раскопки энеолитических могильников в Хвалынском районе Саратовской области // АО 1978 г.- М. : Наука, 1979.- С. 150-151.
Арутюнов С.А., Сергеев Д.А. Проблемы этнической истории Берингоморья : Эквенский могильник.- М. : Наука, 1975.- 240 с.
Археология зарубежной Азии / Г.М. Бонгард-Левин, Д.В. Деопик, А.П. Деревянко и др.- М. : Высш. шк., 1986.- 359 с.
Бадер О.Н. Волго-Камская этнокультурная область эпохи неолита // Этнокультурные общности лесной и лесостепной зоны европейской части СССР в эпоху неолита / МИА.- Л. : Наука, 1973.- № 172.- С. 99-106.
Бадер О.Н. Уральский неолит // Каменный век на территории СССР / МИА.- М. : Наука, 1970.- № 166.- С. 157-171.

Барынкин П.П., Васильев И.Б. Новые энеолитические памятники Северного Прикаспия // Археологические памятники на Европейской территории СССР.- Воронеж : ВГПИ, 1985.- С. 58-75.
Белановская Т.Д. К вопросу о контактах ракушечноярской неолитической культуры // Историческая этнография : традиции и современность. Проблемы археологии и этнографии.- Л. : Изд-во ЛГУ, 1983.- Вып. ІІ.- С. 163-170.
Васильев И.Б. Энеолит Поволжья : Степь и лесостепь.- Куйбышев : КуйбышГПИ, 1981.- 130 с.
Виноградов А.В. Древние охотники и рыболовы Среднеазиатского междуречья.- М. : Наука, 1981.- 173 с.
Волков Ф.К., Руденко С.И. Этнографическая коллекция из бывших российско-американских владений // Материалы по этнографии России.- СПб : Издание этнографического отдела Русского музея, 1910.- Т. I.- С. 155-200.
Гавриленко І.М. До питання про призначення кам'яних човників // ПАЗ.- Полтава, 1994а.- № 2.- С. 37-44.
Гавриленко І.М. Човники - як свідчення використання списометалок за доби мезоліту-енеоліту // Тези всеукр. наук. конф. "Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури".- Переяслав-Хмельницький, 1994б.- С. 10-11.
Городцов В.А. Археология. Т. 1. Каменный период.- М. ; Пг. : Госиздат, 1923.- 397 с.
Даниленко В.М. До питання про ранній неоліт Південної Наддніпрянщини // Археологія.- К., 1950.- Т. III.- С. 119-147.
Даниленко В.М. Кам'яна Могила.- К. : Наук. думка, 1986.- 152 с.
Даниленко В.М. Сурсько-дніпровська культура // Археологія Української РСР.- К. : Наук. думка, 1971.- Т. 1.- С. 104-112.
Даниленко В.Н. Неолит Украины : Главы древней истории Юго-Восточной Европы.- К. : Наук. думка, 1969.- 259 с.
Даниленко В.Н. Сурско-днепровская культура // Археология Украинской ССР.- К. : Наук. думка, 1985.- Т. 1.- С. 133-139.
Дмитриев П.А. Культура населения Среднего Зауралья в эпоху бронзы // Материалы и исследования по археологии Урала и Приуралья. Т. II / МИА.- М. : Изд-во АН СССР, 1951а.- № 21.- С. 7-27.
Дмитриев П.А. Шигирская культура на восточном склоне Урала // Материалы и исследования по археологии Урала и Приуралья. Т. II / МИА.- М. : Изд-во АН СССР, 1951б.- № 21.- С. 28-93.
Ермолов Л.Б. Охотничья деятельность и экология в каменном веке Северной и Центральной Азии // КСИА.- 1985.- Вып. 181.- С. 40-44.
Ермолова Н.М. Охота и природа Южной Сибири в каменном веке // Палеоэкология древнего человека.- М. : Наука, 1977.- С. 197-202.
Зализняк Л.Л. Население Полесья в мезолите.- К. : Наук. думка, 1991.- 160 с.
Залізняк Л.Л. Палеоекономічна реконструкція суспільства степових мисливців // Археологія.- 1996.- № 3.- С. 29-39.
Залізняк Л.Л. Передісторія України X-V тис. до н.е.- К. : Вид-во "Бібліотека українця", 1998.- 305 с.
Залізняк Л.Л. Способи життя мисливських суспільств України на межі плейстоцену та голоцену // Археологія.- 1997.- № 1.- С. 17-28.
Здорик Т.Б., Матиас В.В., Тимофеев И.Н., Фельдман Л.Г. Минералы и горные породы СССР.- М. : Мысль, 1970.- 439 с.
Казаков Е.П. Неолитические погребения в восточных районах Татарии // СА.- М., 1978.- № 2.- С. 165-177.
Клапчук М.Н. Стоянка Караганда-15 // СА.- М., 1970.- № 4.- С. 153-160.
Козловська В. Археологічні досліди на території Дніпрельстану // Хроніка археології та мистецтв.- К. : ВУАК, 1930.- Ч. 1.- С. 11-20.
Косарев М.Ф. Западная Сибирь в переходное время от неолита к бронзовому веку // Эпоха бронзы лесной полосы СССР / Археология СССР.- М. : Наука, 1987.- С. 252-267.
Костенко Ю.В., Тітова О.М. Неолітичні пам'ятки на р. Трубіж // Археологія.- К., 1988.- № 64.- С. 56-68.
Кребер Т. Иши в двух мирах. Биография последнего представителя индейского племени яна : Пер. с англ.- М. : Мысль, 1970.- 207 с.
Крижевская Л.Я. Неолит Южного Урала // МИА.- Л. : Наука, 1968.- № 141.- 183 с.
Ларичева И.П. Мезоиндейские культуры Северной Америки. Культура Плано.- Новосибирск : Наука, 1986.- 225 с.
Леви-Брюль Л. Первобытное мышление : Пер. с фр.- М. : Атеист, 1930.- 339 с.
Матюшин Г.Н. Мезолитические и неолитические комплексы поселения Мысового на Южном Урале // СА.- М., 1973.- № 4.- С. 143-159.
Матюшин Г.Н. Работы на Южном Урале // АО 1967 г.- М. : Наука, 1968.- С. 117-119.
Матюшин Г.Н. Экологические кризисы, производящее хозяйство и цивилизации // Древности.- М. : РАО, 1992.- С. 17-71.
Матюшин Г.Н. Энеолит Южного Урала.- М. : Наука, 1982.- 328 с.
Мелларт Дж. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока : Пер. с англ.- М. : Наука, 1982.- 149 с.
Нерсесов Я.Н. Атлатль - традиционное оружие индейцев Юго-Запада США и Северной Мексики // СА.- М., 1989.- № 4.- С. 234-243.
Никольский В.К. Очерк первобытной культуры.- 4-е изд.- Харьков : Пролетарий, 1928.- 375 с.
Нужный Д.Ю. О сложении мезолита в Днепровском Надпорожье // Исследования по археологии Северо-Западного Причерноморья.- К. : Наук. думка, 1986.- С. 26-36.
Окладников А.П. К вопросу о назначении неолитических каменных рыб из Сибири // Палеолит и неолит СССР / МИА.- М.- Л. : Изд-во АН СССР, 1941.- № 2.- С. 193-202.
Окладников А.П. К истории культурно-этнических связей населения Евразии в III-II тысячелетии до н.э. ("Утюжки" и "човники" - атлатль ?) // СЭ.- М., 1966.- № 1.- С. 119-126.
Окладников А.П. Неолит и бронзовый век Прибайкалья : Историко-археологическое исследование.- Ч. I и II // МИА.- М.- Л. : Изд-во АН СССР, 1950.- № 18.- 412 с.
Панченко Ю.В. Орнаментовані та фігурні "човники" у зібранні Національного музею історії України // Національний музей історії України : його фундатори та колекції.- К. : ТОВ "ІІІ, Лтд", 1999.- С. 73-83.
Потемкина Т.М. Бронзовый век лесостепного Притоболья.- М. : Наука, 1985.- 376 с.
Ратцель Ф. Народоведение : З-е изд.- Т. 1.- СПб : Типография Товарищества "Просвещение", 1903.- 764 с.
Рудинський М.Я. Перший Вовнизький пізньонеолітичний могильник // Археологічні пам'ятки УРСР.- К. : Вид-во АН УРСР, 1956.- Т. VI.- С. 151-161.
Семенов С.А. Первобытная техника (Опыт изучения древнейших орудий и изделий по следам работы) // МИА.- М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1957.- № 54.- 240 с.
Семенов С.А. Развитие техники в каменном веке.- Л. : Наука, 1968.- 362 с.
Список археологічних пам'яток Дніпровського Надпоріжжя Дніпропетровська і Запорізька області) / Укл. Д.Я. Телегін, О.В. Бодянський.- К., 1990.- 48 с.

Тахтай А. Археологічна робота Музею 1926-27 р. // Збірник, присвячений 35-річчю Музею.- Полтава, 1928.- Т. 1.- С. 283-289.
Телегин Д.Я. Днепро-донецкая культура // Археология Украинской ССР.- К. : Наук. думка, 1985а.- Т. 1.- С. 156-172.
Телегин Д.Я. Мезолит Юго-Запада СССР (Украина и Молдавия) // Археология СССР. Мезолит СССР.- М. : Наука, 1989.- С. 106-124.
Телегин Д.Я. О так называемых "челноках" или "утюжках" и их распространении в Европе и Азии // Проблемы эпохи энеолита степной и лесостепной полосы Восточной Европы / ТД конф.- Оренбург, 1980.- С. 20-21.
Телегин Д.Я. Памятники эпохи мезолита на территории Украинской ССР (Карта местонахождений).- К. : Наук. думка, 1985б.- 183 с.
Телегин Д.Я. Работы на Игренском поселении // АО 1986 г.- М. : Наука, 1988.- С. 340-341.
Телегин Д.Я., Титова Е.Н. Поселения днепро-донецкой этнокультурной общности эпохи неолита.- К. : Наук. думка, 1998.- 142 с.
Телегін Д.Я. Дніпро-донецька культура (До історії населення епохи неоліту - раннього металу півдня Східної Європи).- К. : Наук. думка, 1968.- 258 с.

Телегін Д.Я. Дніпро-донецька культура // Археологія Української РСР.- К. : Наук. думка, 1971.- Т. 1.- С. 112-129.
Телегін Д.Я. Мезолітичні пам'ятки України (IХ - VI тисячоліття до н.е.).- К. : Наук. думка, 1982.- 255 с.
Телегін Д.Я. Про неолітичні пам'ятки Подоння і Степового Поволжя // Археологія.- К., 1981.- № 36.- С. 3-19.
Тітова О.М. Неолітичні пам'ятки Київщини // Проблеми вивчення та охорони пам'яток археології Київщини / ТД І наук.- практ. конф.- К., 1991.- С. 89-91.
Товкайло М.Т. Неоліт Степового Побужжя : Автореф. дис. . . канд. іст. наук.- К., 1998.- 17 с.

Токарев С.А. Ранние формы религии.- М. : Политиздат, 1990.- 622 с.
Третьяков В.П. Неолитические племена лесной зоны Восточной Европы.- Л. : Наука, 1990.- 197 с.
Формозов А.А. Проблемы этнокультурной истории каменного века на территории европейской части СССР.- М. : Наука, 1977.- 143 с.
Формозов А.А. Этнокультурные области на территории Европейской части СССР в каменном веке.- М. : Изд-во АН СССР, 1959.- 126 с.
Фосс М.Е. О добывании камня и о древнейших каменоломных орудиях на Севере Восточной Европы (По материалам Гос. Исторического музея) // Палеолит и неолит СССР / МИА.- М.- Л. : Изд-во АН СССР, 1941.- № 2.- С. 182-192.
Халиков А.Х. Неолитические племена Среднего Поволжья // Этнокультурные общности лесной и лесостепной зоны европейской части СССР в эпоху неолита / МИА.- Л. : Наука, 1973.- № 172.- С. 107-121.
Шапошникова О.Г., Неприна В.И. Из работ Ингульской экспедиции // Археологические исследования на Украине в 1967 г.- К. : Наук. думка, 1968.- Вып. ІІ.- С. 19-22.

Шапошникова О.Г., Неприна В.И. Новорозановское многослойное поселение // Древности Поингулья.- К. : Наук. думка, 1977.- С. 52-65.
Шовкопляс І.Г. Археологічні дослідження на Україні (1917-1957).- К. : Вид-во АН УРСР, 1957.- 424 с.
Ярова Є.Х. Кам'яні знаряддя праці з фондів Одеського державного археологічного музею // Матеріали з археології Північного Причорномор'я.- Одеса, 1960.- Вип. III.- С. 203-213.
Kroeber A.L. Handbook of the Indians of California // Bureau of American Ethnology.- Washington. D. C., 1925.- Bulletin 78.- 501 p.


Вверх | Home | Сервер

© 2001 Восточноевропейский археологический журнал. All rights reserved.
Лаборатория аналитических исследований НИИПОИ МКИ Украины.