Погребальный комплекс хазарской эпохи из округи г. Чистяково Сталинской области

В Сталинском областном краеведческом музее хранится изрядный археологический материал, происходящий из различных районов области и в той или иной мере освещающий последовательные этапы её исторического пути, начиная с позднепалеолитической эпохи (Амвросиевская стоянка), кончая эпохой поздних кочевников (каменные бабы).

Целью настоящей статьи является введение в научный обиход одного из археологических комплексов, который по своей значимости, по своеобразному складу представляемой им культуры, заслуживает этого, нарядус другими материалами музея, подлежащими опубликованию.

Данный комплекс - погребальный. Происхождение его случайно. Обнаружен он в марте 1954 г. при рытье котлована на шахте №-19 в окр. г.Чистяково¹, приблизительно в 10-12 км. к СВ от него [См. заметку “Цікава археологічна знахідка” в газ. “Радянська Донеччина" от 2 квітня 1954 р. №79 (2276). Ошибочно в ней указана шахта №22 вместо №19].

Местонахождение погребения - в верховье балки Рыновой, над её левым склоном, в 200-260 м от дна. Балка, не так давно еще обводненная, входит в бассейн р.Миуса, впадающего в Азовское море.

Находка стала известной по сигналу Чистяковского райотдела культуры в Сталинское Управление культуры (30.03-54 г.), которое направило на место своего инспектора Н.И.Якубенко и директора обл. музея В.М.Евсеева. Работа до их приезда (31.03.54 г.), после изрядного углубления котлована в поисках новых находок, была приостановлена по приказу начальника производившей её воинской части гвардии капитана Х., который и известил райотдел культуры о находке. По словам Н.И.Якубенко (быв. зав. историческим отделом музея), признаков могильной насыпи на месте, отведенном под стройку (котлован), не было². Площадь котлована равнялась приблизительно 3,5-4 кв.м.³, глубина ок. 2-2,25 м. Котлован уходил в желтую глину, прорезав черноземный почвенный покров небольшой мощности (ок.0,3 м.). Находки были сделаны в мешаном грунте - глина с землей, очевидно, засыпи могильного сооружения, на глубине 1,50-1,70 м [Рукописный отчет В.М.Евсеева (Архив музея)]. Чистая глина стенок и дна котлована свидетельствовала о том, что погребальное сооружение было перекрыто котлованом полностью. Была ли это грунтовая могила или, может быть, камера с дромосом? Топография и особенно инвентарь погребения с чертами Салтовской культуры могли бы навести на мысль о последнем. Однако ни глубина погребения, совершенно недостаточная для подобных сооружений, ни размеры котлована, столь же недостаточные для вмещения камеры с дромосом, не допускают этой мысли [См. Семенов-Зусер, 1949, с.120,122,124, 125,131 -рисунки]. Тем более, что грунтовые могилы также свойственны Салтовской, точнее, Салтово-маяцкой культуре, как и камеры [3ливкинский и Покровский могильники, отчасти В.-Салтовский в Донецком секторе культуры, Маяцкий и др.- в Донском].

Из опросов выяснилось, что ископаемые находки обнаруживались не на одном уровне могильной засыпи, что объясняется как характером самих находок, очень крупных (сосуды) и очень мелких (украшения), так и нарушенностью погребения крупными землеройками; череп одной из них был найден (в выкидах из котлована) и взят в музей.

Все обнаруженные при раскопках предметы, за исключением двух разбитых сосудов, а также костного материала, были якобы тщательно собраны и сданы в райотдел культуры (зав. Т.Закотюра), которым и были переданы прибывшим на место облработникам. Сомнение вызывает недостающая половинка золотой монеты, которая, очевидно, была разрублена находчиками "для пробы" на 4 части; две из них то ли затерялись, то ли пристали к рукам, 2 уцелели и складываются в цельную половинку. Небольшая часть обломков разбитых при раскопке сосудов (амфоры и горшка) была подобрана облработниками в выкидах из котлована. Был подобран ими и костный материал, к сожалению, далеко не полностью - "в показательных образцах", причем среди этих образцов совершенно отсутствуют кости человеческого остова. Между тем, в указанной газетной заметке (примеч.1) говорится,- со слов Евсеева,- что "В місці поховання вдалось виявити останки людини, при ній скелет коня". Объяснить отсутствие этих останков только плохой сохранностью, при отличной сохранности взятых костей животных, или методом отбора "показательных образцов" едва ли представляется возможным. Скорее всего "останки людини", как и большая часть черепков разбитых сосудов, погибли частью под ударами лопат, частью же были погребены в выкидах, не разгребённых полностью собирателями. Что касается скелета коня, то был ли он выявлен целый или захоронению подверглась и была выявлена часть коня? Для музея были отобраны на месте остатки передней части конского остова, но в выкидах, по словам Якубенко, остались куски больших маслов [некоторые из них могли принадлежать и человеческому остову?]; составляло ли все вместе взятое целый остов коня или его часть, остается неясным.

Таким образом, в рыновской находке мы имеем погребение с конем или его частью (pars pro toto)и с соответствующим инвентарем - снаряжением и убранством коня и всадника, за полноту которого, само собою разумеется, ручаться, по условиям находки, нельзя.

В отобранном костном материале погребения:

1) 2 зуба и 2 кости передней ноги лошади - плюсна и таранная кость (talus) с копытом - они не могли предназначаться для заупокойной пищи погребенного.

2) Нижние челюсти с зубами жертвенной овцы -остатки загробной трапезы.

3) Череп грызуна [Определение костного материала апробировано анатомом Сталинского мединститута проф. Н.Довгялло, которому приношу товарищескую благодарность].

В наличном составе вещного инвентаря погребения:

А. Железные предметы снаряжения коня и всадника.

1) Часть удил кольчатых о прямыми псалиями (Таб.1,1). Тип салтовский [Мерперт, 1951, рис.2, 110].

2) Нижняя часть стремени с пластинчатой, слегка вогнутой внутрь подножкой с продольным ребром снизу. Таб. 1, 2. Тип скорее предсалтовский⁴ [Мерперт, 1951, рис.2, 73].

3) Обломки ножа с однолезвийным клинком, переходящим в черенок уступцами со стороны лезвия и спинки. По типу и общей длине (клинка с черенком), равной ок. 15 см. приближается к салтовским ножам [Семенов-Зусер, 1949, таб.ІІ, 7; Семенов-Зусер, 1952, с.275]. Ширина клинка у основания 2,2 см.Таб.1,4.

4) Подвес от кистеня - слегка сплюснутый шарик со сквозным отверстием, проходящим через центр по диаметру, равному 2,5 см; поперечный диаметр 3 см. Таб. 1, 3. Тип салтовский⁵ [Семенов-Зусер, 1949, таб.ІІ, 7].

Б. Бронзовые литые украшения и другие предметы.

1. Подвеска - оберёг (амулет) печаткообразная в форме круглого стерженька с коническим расширением внизу и вилкообразным с шарнирной перемычкой наверху. Внизу, на основании конуса, охваченном рельефным ободком, линейно-гравированное схематическое изображение пасущегося животного с закинутыми на спину рогами (рогом) вправо, по-видимому, козла (?) (Таб.3). Учитывая, что этот декорум при нормальном (отвесном) положении подвески не был видим и, следовательно, не мог нести обычную функцию такового, надо думать, что он нес функцию магически-культовую, охранительную, запечатлевая принадлежность погребенного к определенному родовому (культовому) коллективу, что не исключало бы возможности использования подвески в качестве личной печати погребенного с полным сохранением обережного значения как её самой, так и её оттиска. Высота 2,4 см, диам. диска 1 см.. Таб. 2.1. В салтовских комплексах подобные амулеты-печати мне не известны⁶.

2. Подвеска дубльвеобразная (налобник от узды?) - двояко-выпуклая (двустороннерельефная). Боковые ветви ее оформлены в виде стилизованных протом двух коней, головками обращенных в стороны. Соединение протом снабжено внизу килевидным выступом. Вверх от него идет двускатный с канальцем на ребре, как и у боковых ветвей, стерженек средней ветви с подквадратной прорезной надставкой на конце, симметричной выступу внизу. Высота по оси 33 см., ширина по верху 4,8 см. Таб.2,2.

По наводящим данным осевая ветвь подвески по-видимому, представляет геометризованное до неузнаваемости изображение женской фигуры, которое сливается с протомами боковых ветвей, образуя с ними цельный декоративный сюжет. Если это так, то сюжетно и стилистически наша подвеска восходит к кругу памятников дако-сарматской религиозно-политической символики: в ней стилизованно оживает культовый мотив пары коней, (всадников), адоративно слитых с женским божеством [Городцов, 1926; Толстов,1948, с.186]. В салтовских комплексах такие подвески мне не известны [Некоторое исключение - если не по трактовке, совершенно иной, то по мотиву - представляет коньковая привеска пермского типа, явно импортной, одного из погребений Левашевского могильника салтовской культуры (ямной) в Башкирии. См.: Смирнов, 1957, с. 47, таб.V,5]⁷.

3. Бубенчик сплюснуто-шаровидной формы, однопрорезной, с округло-квадратным ушком, звенящий - "звонкое украшение" скорее всадника, чем коня. Диам. поперечный 1,2 - 1,3 см.; высота с ушком 1,8 см.. Таб.2,8. Тип салтовский [Семенов-Зусер, 1949, таб.I, рис.9 и 12; Семенов-Зусер, 1952, с.279].

4. Пронизь в виде массивной профилированной трубочки длиной 4,3 см с рубчатой кольцеобразно-бочковидной разделкой поверхности. Таб.2,9.

Пронизи, в частности, в составе наборных браслетов из бубенчиков, отмечаются в инвентаре салтовских погребений, к сожалению, без описания их и воспроизведения в фото или зарисовках [Семенов-Зусер, 1952, с.279;Подобные по разделке бронзовые пронизи известны в угорских древностях Зауралья VI-IХ вв. вв.. см. Чернецов, 1948, таб. ХХIХ,3 и ХХХІІ,14].

5. Поясные бляшки набивные - с тремя штифтиками каждая - трех типов:

а) округло-треугольные подсердцевидные с плоско-рельефным изображением “усатой” личины с тремя отверстиями: на месте глаз - округлыми и рта -дуговым; к бляшкам припаяны ушки с продетыми в них колечками; к поясу бляшки прикреплялись в опрокинутом виде - с колечками, подвешенными снизу, свисавшими на поясе кольчатой бахромой - 9 штук [Покровский, 1905, с.472,Таб.ХХI,51]. При таком положении бляшек опрокинутые личины были обращены лицом к подпоясанному, смотрящему на них сверху. Быть может, это не лишено значения, так как более чем вероятно, что эти личины, скорее звериные, чем человеческие, могли играть магическую роль апотропеев подпоясанного, подобно подвеске 1. Таб.2, 3.

б) подобные по форме, несколько иной - трехчастной - конфигурации и меньшего размера, без ушек и колечек, с изображением уродливой личины иного, чем типа а -"язычкового", с одним дуговым отверстием - ртом - 4 шт. Таб.2, 5;

в) трапециевидные прорезные с ажурным верхом в виде трех птичьих головок с длинными клювами в профиль с круглыми отверстиями на месте глаз - 2 шт. [Если это не листья водяной лилии со стеблем (?)⁸, ср. Мерперт, 1951, с.30]. Таб. 2, 6.

5-а. К тому же набору поясных украшений принадлежит бронзовый же, но штампованный наконечник ремня (2 см.длин., 1,6 см. шир.), орнаментированный изображениями двух одинаковых, одна под другой, монструозных личин типа, близкого к бляшкам б с дуговыми отверстиями для рта. Таб. 2,4.

Совершенно подобные описанным по форме и размерам наборы поясных бляшек, бронзовых и серебряных, (иногда с остатками самих поясов), а также наконечников, разнообразно орнаментированных, хорошо известны в погребальных комплексах салтовской культуры [Покровский, 1905, Таб.ХХІ, 51, 52, 54; Семенов-Зусер, 1952, с.281], также, как и орнамент из монструозных личин, разнообразно модифицированных, иногда приуроченный к бляшкам нашего типа [Мерперт, 1951, рис.2, 102, 105, 107, 109] и наконечникам [Покровский, 1905, Таб.ХIХ, 18; Мерперт, 1951, рис.2, 101]. Что касается орнамента из птичьих головок, то параллель ему можно указать в салтовских кольцевых (солярных) подвесках с птичьими головками [Семенов-Зусер, 1949, таб.1, 24].

6. Набивная бляшка подквадратная (1,8 см х 1,7 см) выпуклая, усеченно-пирамидальной формы, довольно массивная с двумя симметричными по диагонали отверстиями наверху для крепления к ремню, скорее всего, уздечному. Таб.2,7. Совершенно подобные известны в салтовских комплексах, в частности, в составе конского убора [Семенов-Зусер,1949, таб.1, рис.8; Семенов-Зусер, с.275]⁹.

7. Три крупных квадратных, точнее, кимваловидных подвеса от конской сбруи, - своего рода наборный фалар или гривна. Подвесы составные - из пары полушарных чашечек (диам.3,5 см) на круглой ножке (выс. 1 см) с широким дисковидным основанием (диам. 2 см.); ножка опоясана посредине острым кольцевидным выступом. Одна из каждой пары чашечек имеет припаянный изнутри бортик, на который другая одевается как крышка. На чашечках у края по паре полукруглых горизонтальных выступов с отверстиями - ушек при помощи которых сомкнутые чашечки могли скрепляться друг с другом костыльком, проволочкой, ниткой или же двойной нитью. На основаниях ножек по паре симметричных отверстий; при их посредстве сложенные попарно чашечки могли все вместе нанизываться на двойную нить, проходящую и через ушки, связывая их петлей, и подвешиваться ожерельем к подбородному (или нагрудному?) ремню сбруи. Один из трех подвесов несколько крупнее (диам.3,7 см) и имеет не гладкую, как два другие, а восьмиграннолопастную поверхность; он мог быть срединным, если нам достался полный набор подвесов, что вероятно [Попытка интерпретировать эти квази-бубенцы как бубенцы не подтвердилась экспериментом: при вложении в них кусочков металла, они, сотрясаемые, издавали глухой звук, не сравнимый с ярким звоном цельного бубенчика нашего комплекса(дописано від руки: что, впрочем, не исключает все же их бубенцовой функции)]. Таб. 2,10. Совершенно подобный по форме (гранный) и калибру составной подвес воспроизведен в статье А.М.Покровского [Покровский, 1905, таб. ХХІ, 35], к сожалению, без упоминания о нем в тексте¹⁰.

Следует отметить, что перечисленные бронзовые изделия по качеству материала, патине, технике литья, а также по художественному эффекту представляют некоторое разнообразие (не исключающее, однако, впечатления относительной однородности комплекса в целом).Так, бронза поясных бляшек и наконечника серебристая, подвески-амулета, бубенчика и выпуклой (уздечной) бляшки - медно-красноватая, остальных вещей - золотистая. Также и техническая отделка в литейных формочках (и в штампе), - а соответственно и художественное достоинство некоторых изделий - тоньше, чем других (часть бляшек, наконечник, подвески). Наконец, и патина представляет ряд градаций от гладкой "благородной" до шероховатой коррозийной (часть бляшек, подвесы).Все это предполагает некоторую дифференциацию (специализацию) бронзолитейного дела, осуществлялась ли она одним "мастером на все руки" или была уделом разных мастерских, объединенных общим стилем продукции.

В. Глиняные сосуды

1. Обломки кухонного горшка с остатками копоти снаружи, накипи внутри. Сделан, по-видимому, на гончарном круге ручного вращения из углисто-черного в крепком обжиге теста слоистой структуры с темной минеральной примесью пластинчатого строения [По предварительному определению зав. кафедрой геологии Донецкого индустриального института, доцента Л.П.Нестеренко, это частицы углистого сланца, которым богаты окрестности Чистяково, и само тесто в основе из него же, мелко истолченного, с включением нераздробленных частиц, которые и составляют естественную примесь. Поверхность горшка, по-видимому была покрыта глинистой обмазкой, которая и дала в обжиге желтоватый цвет. За определение приношу Л.П.Нестеренко искреннюю благодарность].Наружная поверхность, а местами - у венчика - и внутренняя, желтоватая. Черепок на изломе двухслойный - с тонким выклинивающимся слоем поверхностной желтизны. Горшок небольших размеров (диам. отверстия ок .10 см) с широким плоским дном (диам ок.10 см.). Тулово расширяется кверху слабо выгнутыми стенками, переходящими в округло приподнятые плечики с невысоким, выразительно отогнутым венчиком вогнутого профиля внутри - с желобчатой вогнутостью по закраю от надавливания большим пальцем при вращении сосуда; край венчика, слегка утолщенный и округленный, покрыт легкими косыми насечками с оттяжкой (плоский штамп), поверхность плечиков, а также и венчика, несет следы оправки мокрой рукой или мягким правилом в виде густых тонких мягко вдавленных ("дактилоскопических") круговых линий; внутренняя поверхность фрагментов стенок (и дна) неровная, местами с линейными же круговыми следами оправки (рукой, тряпкой, мочалой?). Таб.4¹¹.

Наиболее близкой аналогией нашему горшку представляется кухонная керамика салтово-кавказского круга поры дорусской колонизации (VIII-Х вв.). Однако эта аналогия общего характера. Полного совпадения с данным сочетанием материально-технических, морфологических и орнаментальных данных она не дает, вынуждая видеть в вашем горшке какой-то местный аспект этого круга, наподобие такового в инвентаре ближайших территориально Нижнедонского и Приазовского видоизменений салтовской культуры [Артамонов, 1935, с.27, 46, 50, 51, 53, 117, 118, рис.26, с.47, рис.27].

2. Круглодонная амфора яйцевидная с желобчатой поверхностью. Сформована в ленточной технике, налепом, из глины кирпично-красного обжига. Горлышко и ручки отбиты у основания очевидно, при раскопках, так как изломы свежие¹². Высота до плеч ок. 30 см, ширина в плечах ок.25 см. Таб.5. По форме и фактуре поверхности тулова (желобчатой) находит аналогию в некоторых амфорах Салтовского городища [Артамонов, 1935, с.72, рис.35, 2].Отсутствие таких характерных деталей амфоры как горлышко и ручки - столь важных, наряду с туловом, для ее датировки, лишает возможности указать более точные аналогии. Однако остатки этих деталей: довольно широкое у основания горлышко и место прикрепления ручек к плечикам позволяет допустить и более или менее полную аналогию нашей амфоры с салтовскими, а также с некоторыми типами амфор нижнедонских городищ [Артамонов, 1935, рис .на с.32 и 70].

2-а. Несколько обломков тулова другой подобной амфоры.

3. Баклага плоско-выпуклая с широким ободом. Сработана на гончарном круге из глины кирпично-красного обжига в форме низкого, слегка расширяющегося кверху цилиндра, перекрытого шарово-сегментным верхом, выполненным налепом с более или менее сглаженной поверхностью. На подцилиндрическом ободе невысокое узкое горлышко с отогнутым венчиком и двумя угловатыми реберчатыми ручками, прикрепленными к нему и к ободу так, что перегиб их приподнят над уровнем крепления к горлышку почти до основания венчика. Плоское днище цилиндра - бок сосуда - изборождено концентрическими дугами с центром, смещенным с оси днища. Удобно для приторачивания к седлу (плоским боком). Диам. днища 17,5 см., верха - 18,5 см., высота (ширина обода) 7-7,5 см, высота шейки 6 см, диам. венчика 4,5-4,6 см Таб.6,а,б,в. По форме, материалу, технике аналогична двум баклагам Новочеркасского музея, опубликованным М.И.Артамоновым, а также упоминаемой им неизданной баклаге Воронежского музея из Подгоровского могильника, где она найдена в погребении с инвентарем Салтовского типа [Артамонов, 1954, с.263-268, рис.1,3].Бросается в глаза близкое сходство баклаги с нашей амфорой по материалу и технике формовки. Это сходство объединяет их по производственному признаку, предполагающему общий для них производственный центр, узкоместный или более отдаленный¹³.

Г. Монета

Обломок золотого византийского солида Константина V Копронима (771-775 гг.) [Описание и определение солида принадлежит нумизмату Гос. Эрмитажа Л.Н.Беловой-Кудь, которой я обязан живейшей признательностью. Дописано від руки: Catalague…in British Museum, p.379, ф.№10], диам. 18 мм. На наличной половинке солида (рассеченной на 2 четверти):

Лицевая сторона - часть бюста Льва ІІІ (отца Константина V) - в правой руке церемониальный крест. Таб.7.1.

Обратная сторона - КОНСТ(антинос Леонос). Бюст Константина V в плаще и кирасе, на голове корона с крестом¹⁴.Таб.7,2.

Габитус солида совершенно свежий, без малейших следов потертости. Никаких признаков вторичного использования его в ожерелье в виде отверстий, обычных в салтовских находках [Семенов-Зусер, 1949, с.122-128], или ушек.В монетном материале салтовской культуры в Донецко-Донских ее обнаружениях исключительно диргемном, уникум. Свидетель связей с византийским или византизированным Югом. Указанные черты сохранности сообщают нашей монете полновесную датировочную ценность и позволяют отнести заключающее ее погребение к концу VIII - первой половине ІХ в.¹⁵.

Инвентарь этого погребения, как видно из описания и ссылок на аналогии, относится в целом, при некоторых местных особенностях, к салтовской культуре. Наиболее вероятная дата консолидации этой культуры, как заключительной фазы развития сармато-аланской культуры, падает на вторую половину VIII в.- ІХ в. [Мерперт, 1951;О бытовании этой “салтово-маяцкой" культуры до рубежа Х-ХI вв. см. Артамонов, 1935; Артамонов, 1952].

Таким образом инвентарь погребения в целом говорит за правомерность использования солида как датирующего объекта, находясь в соответствии с его показаниями. Не противоречат им, по-видимому, и упомянутые особенности этого инвентаря. Составляя, вместе с обрядом, своеобразие рыновского погребения, отличающее его от комплексов салтовской культуры в ее типичном выражении, они заставляют видеть в нем локальный вариант этой культуры, её атипичный аспект, обогащающий её стереотипный облик новыми чертами, которые как будто закрепляют ее сармато-аланскую с определенным тюркским колоритом специфику [Арциховский, 1954, с.197; Мерперт, 1951, с.30]. [….] Выяснению последней могла бы послужить широкая разведка склонов Рыновской балки и прилегающих к ней плато в районе обнаруженного в 1954 г. погребения. К ней побуждает глухое указание Отчёта В.М.Евсеева на нарушенность грунта "и в других местах от погребения", что позволяет предполагать наличие там грунтового могильника салтовской культуры, а, может быть, и связанного с ним поселения. Раскопки там, в случае их обнаружения, являлись бы необходимыми как в виду невыясненности многих сторон рыновского погребения (устройство могильного сооружения, положение покойника и коня или его частей, расположение и количество инвентаря), так и в расчете на дублирование и обогащение его специфических черт, что дало бы возможность исчерпывающе выявить местный вариант салтовской культуры, более или менее определенно наметившийся в его случайном обнаружении¹⁶.

Апрель 1957 - май 1958 г.

Коментарі

¹ Сучасне м.Торез Донецької обл..

² Дані недостовірні, оскільки не було з’ясовано, чи проводилося нівелювання поверхні бульдозерами безпосередньо перед будівництвом чи раніше. До того ж, компетенція авторів обстеження навряд чи дозволила б їм розпізнати невисокий курган на заваленій земляними викидами площадці.

³ Розміри малозрозумілі, можливо, - 3,5 х 4 м.

⁴ Аналогічні підніжки побутували протягом всього періоду існування салтівської культури. Більш чутливим хронологічним індикатором є петля для путалища, відсутня серед уламків даного стремена.

⁵ Тип ІІ варіант 1 за А.В.Кригановим. Поширений тип, хоча всі екземпляри досить індивідуальні. Близький за розміром та формою кистень знайдений в п.15 могильника Жовте [Красильников, Руженко, 1981, рис.4].

⁶ Дані предмети зараз добре відомі і в катакомбних, і в грунтових похованнях [Плетнева, 1981, рис.37, 127; Плетнева, 1989, рис.56; Красильников, Руженко, 1981, рис.4; Михеев, 1986, таб.ХХІІ, 3; Шамрай,Духін, 1997, таб.LIХ ]; судячи з відсутності однакових зображень, їх можна було б вважати особистими печатками, якби не існування екземплярів взагалі без зображення. Поки-що можна лише констатувати, що такі підвіски найчастіше знаходяться в області поясу скелета. Зображення на чистяківській підвісці відрізняється від простих тамгоподібних знаків решти відомих підвісок. Не виключено, що воно є написом, однак у такому випадку він різко відрізняється від тюркських рунічних написів салтівської культури, насамперед, з’єднаністю знаків. Орієнтація фотографії (таб.3) може бути різна, дана відтворює інтерпретацію О.К.Тахтая. Тамгоподібні зображення козла добре відомі у східних тюрків, їх дослідженню присвячена спеціальна робота А.Д.Грача, який вважає їх каганськими тамгами [Грач, 1973, с.316-333]. Цьому суперечать багаточисельні петрогліфи, датовані тюркським часом самим же дослідником. Більш вірогідно, що зображення гірських козлів у тюрків слугували спеціальними оберегами, тому інтерпретація чистяківської підвіски О.К.Тахтая заслуговує на увагу.

⁷ Характерний салтівський амулет, рідкісний, проте, у Донецько-Луганському регіоні [Шамрай, Духін, 1997, таб.LІХ]. Інтерпретація зображення за аналогією з угро-фінськими коньковими підвісками, швидше за все, невірна, оскільки існують амулети з виразними пташиними [Плетнева, 1989, рис.48] або верблюжими [Аксенов, 1999, рис.1,14] голівками на кінцях. Очевидно, у кожному конкретному випадку майстер вкладав у зображення своє розуміння.

⁸ Весь поясний набір виконаний у одній манері, очевидно, одночасно одним майстром. За формою деталей і орнаментальними мотивами це один з найпоширеніших видів салтівських поясів, представлений практично на всіх пам’ятках салтівської культури. Окремі деталі можна знайти також в могильниках Мидлань-Шай [Генинг, 1962, таб.IV, 14, 16, 18, 19, 24, 25], Крюково-Кужновському [Иванов, 1952, таб.ХХVIII, 3, 4, 6; ХХХІ, 11], однак вони практично відсутні у Криму та в аланських комплексах Кавказу. Використана орнаментація у сучасній літературі дійсно іноді називається “лотосовидною”, хоча навіть в даному випадку округле зображення, що завершує стебло, важко ототожнити з листям лотоса. Виразний орнамент імітує складчастість, притаманну зображенням нерозкритих бутонів, однак чиє це бутон лотоса, чи іншої квітки, впевнено стверджувати важко. Ідентичну композицію з трьох бутонів знаходимо на ковші з Коцького городка, саме вона дозволила В.П.Даркевичу віднести ківш до кола хозарської торевтики [Даркевич, 1976, с. 167-170; таб.54, 5, 7, 9]. Такі ж бутони завершують гілки “дерев” на псаліях вудил Олексіївського скарбу та горловині глеку Сент-Міклошського скарбу; на думку Т.І.Макарової та С.О.Плетньової, орнамент олексіївських вудил свідчить про їх виготовлення у хозарському середовищі [Макарова, Плетнева, 1983, с. 74, рис.8, 1,3]. Очевидно, даний орнамент за походженням дійсно відноситься до специфічно хозарського, поширеного, проте, серед різноетнічного населення Хозарського каганату.

⁹ Такі бляшки відомі і в ямних похованнях Середньодонеччя [Красильников, Руженко, 1981, рис.4; Татаринов, Копыл, Шамрай, 1986, рис.3, 2], де вони належали до деталей одягу, швидше за все, поясу; бляшка з п.3 к.20 Верхньосалтівського могильника, на яку посилається О.К.Тахтай, також знайдена на кістках скелету [Семенов-Зусер, 1949, с.133].

¹⁰ Аналогічні підвіси (“самоварчики”) відомі не лише в аланських комплексах - половинка підвісу походить з ямного Родаківського могильника [Міхєєв, 1974, рис.1.14]. На думку С.О.Плетньової, дані предмети є туалетними коробочками для пахощів [Плетнева, 1989, с.106]. Знахідка зразу трьох “самоварчиків” у похованні воїна з Чистяково суперечить цьому, хоча, звичайно, не доводить і позиції О.К.Тахтая. Питання, на наш погляд, має вирішитися новими знахідками таких предметів in situ.

¹¹ За фрагментами, що залишилися, форма горщика не може бути реконструйована, оскільки з однаковим успіхом з них можна побудувати три різні типи горщиків, поширених у Донецько-Луганському регіоні салтівської культури. Реконструкція ж О.К.Тахтая, швидше за все, невірна - горщиків таких пропорцій у вказаному регіоні не виявлено.

¹² В неаланських салтівських похованнях амфори рідкісні і, як правило, мають відбиті горловину і ручки [пор. Михеев, 1985, рис.6, 19,20; Красильников, 1990, с.34], не виключено, що це було елементом поховального обряду.

¹³ У випущеному при публікації уривку статті О.К.Тахтая основну увагу приділено походженню баклаг, які дослідник розглядав як специфічний неаланський тип посуду східного походження, пов’язаний з тюркським або угорським елементом в салтівській культурі. Центр виробництва салтівських баклаг зараз не викликає сумніву. О.К.Тахтай відзначив близькість баклаги з Чистяково до амфори приазовсько-кримського виробництва з цього ж комплексу, С.О.Плетньова віднесла до кримських виробів баклагу з Волоконівського могильника [Плетнева, Николаенко,1976, с.286; рис.6, 9]. А.Л.Якобсон також вважав баклаги специфічно кримським виробом [Якобсон, 1979]. Баклаги у салтівських комплексах асоціюються переважно з ямними похованнями (виключення - катакомба 5 Підгорівського могильника [Плетнева, 1962, рис.3,4]), баклага з Цариного городища (Маяки) [Михеев, 1985, рис.13, 4] виявлена у межах юрти, що загалом підтверджує думку О.К.Тахтая про можливість використання їх як етнічного індикатора. З територіально близьких знахідок слід відзначити баклагу з Приазов’я з фондів Донецького краєзнавчого музею, фото якої було прикладене до статті (таб.8), та дві баклаги із зруйнованих поховань Станично-Луганського могильника [Красильников, 1990, с.34].

¹⁴ Монета опублікована і датована О.І.Семеновим періодом 751-757 рр. [Семенов, 1991, рис.3, с.127].

¹⁵ За інвентарем чистяківське поховання різко відрізняється від салтівського горизонтів другої половини VIII ст. та середини Х ст., добре виділених завдяки монетним знахідкам. За спостереженням О.І.Семенова, з курганів з підквадратними ровиками походять лише візантійські монети першої половини VIII ст., найпізніша з них відноситься до перших років самостійного правління Костянтина V (741-751 рр.). Дослідник відзначив, що, очевидно, не випадково монета наступного випуску (751-757 рр.) з Чистяково поєднується вже з типово салтівським інвентарем [Семенов, 1991, с.127], це спостереження підтвердилося знахідкою соліда Костянтина V, чеканеного в 751-754 рр. у к.13 Баранівки I [Круглов, 1992, с.182], а також соліда Костянтина V, чеканеного в 751-757 рр, у п.164Б Нетайлівки [Zironkina, 1997, p.251]з салтівським інвентарем, який, щоправда, не знаходить аналогій в чистяківському. Поховання з Нетайлівки раннє - його дата не виходить за рамки VIII ст.. Поховання з Баранівки належать вже до поч. ІХ ст.. На жаль, надійно визначений салтівський монетний матеріал ІХ ст. обмежується лише монетами першої чверті століття, що не дозволяє зробити обгрунтоване членування комплексів в рамках століття. Мало допомагають і синхронні кримські матеріали, де салтівські поясні набори чистяківського стилю відсутні. Можна лише відзначити, що аналогії до “самоварчиків” з Чистяково зустрічаються у кримських комплексах першої та другої половини ІХ ст. [Айбабин, 1993, рис.2, 40]. За внутрішньосалтівською хронологією чистяківський поясний набір належить до горизонту ІІІ [див. статтю О.В.Комара в даному номері, таб.4]. Вище ми відзначили аналогії в декорі чистяківського поясного набору до вудил Олексіївського скарбу, який належить вже до горизонту IV. На думку С.О.Плетньової та Т.І.Макарової, предмети даного скарбу виготовлені в кінці ІХ- першій половині Х ст. [Макарова, Плетнева, 1983, с. 74]. Нижня хронологічна межа визначається найтривалішим салтівським горизонтом ІІ, який існував щонайменше до середини ІХ ст.. Це дозволяє виключити першу половину та кінець ІХ ст. і обмежити період здійснення поховання рамками бл. 840-880 рр., хоча дата не остаточна.

¹⁶ Сподівання О.К.Тахтая на виявлення в даному районі окремого варіанту салтівської культури не виправдалися. Частково це зумовлено все ще недостатньо доброю вивченістю регіону, але, очевидно, більше - його природно-географічними характеристиками. Салтівські пам’ятки Донецько-Луганського регіону концентруються навколо Сіверського Дінця, його приток та обводнених балок, південніше - біля узбережжя Азовського моря. Достатня кількість води підтримувала трав’яну і чагарникову рослинність протягом усього спекотного літа, в той час як відкриті степи вигорали досить швидко, залишаючись доступними лише сезонно. Чистяківське поховання виявлене глибоко у степу, але біля обводненої балки р.Міус, тобто у топографічних умовах, подібних до сіверодонецьких. Відсутність достовірної інформації про наявність курганного насипу збіднює інформацію про поховальний обряд, однак навряд чи вплине на визначення поховання як належного представникові групи кочового салтівського населення. Форма могильної ями та положення скелету не відновлюються. В.К.Міхєєв відніс поховання до катакомбних [Міхєєв, 1974, с.97], однак слід погодитися з О.К.Тахтаєм, що у даному випадку катакомба виключена. З особливостей поховального обряду можна відзначити лише наявність кісток коня та жертовної їжі у вигляді кісток вівці. Зі звіту про знахідку важко з’ясувати, до якого виду належать залишки коня, однак наявність цілого скелета коня все ж слід виключити - повний скелет дає велику кількість масивних кісток, які не могли бути забуті у описі солдатів чи залишитись непоміченими у викидах. Взяті кістки коня представлені зубами (тобто черепом) та кінцівкою, у тексті також згадуються “масли”, що лишилися на місці знахідки - це характерні залишки “шкури”, яка в поєднанні з кістками вівці добре представлена у підкурганних хозарських похованнях [Круглов, 1989, с.165], відома вона і в територіально та хронологічно найближчих луганських похованнях Бобриково [див. статтю в даному номері: Комар, Піоро] та Горшковка (на лівому березі Сіверського Дінця) [Красильников, 1978]. У грунтових салтівських могильниках степової зони знахідки кісток коня та кінської збруї одиничні. Не менш нехарактерний багатий інвентар чистяківського поховання на фоні майже безінвентарних ямних поховань степової зони. Якщо припустити, що бідність останніх пояснюється ритуалом, то чистяківське поховання слід визнати чужорідним - найближчі аналогії за підбором інвентарю знаходимо в лісостепових аланських катакомбах та багатих похованнях Червоної Гірки і Нетайлівки. З іншого боку, бідність інвентарю степових салтівських могильників може пояснюватися і простішими причинами. Писемним джерелам це населення відоме, швидше за все, під іменами чорних булгар або венендерів. Економічний потенціал останніх можна уявити завдяки записам-інструкціям арабських купців, що складають основу т.зв. “Каспійського зведення”. Зокрема “Худуд ал-Алем” характеризує їх так: “Слово про область венендерів. Вони - люди боягузливі, слабкі, бідні, прибуткових статей у них мало” [Бартольд, 1930, с.32]. Вже сам факт окремого виділення арабами венендерів свідчить про їх лише формальну залежність від хозар. Археологічний матеріал дає ще цікавішу картину. Найраніші салтівські пам’ятки лісостепу (Старий Салтів, Дмитрівка, Ново-Покровка, Суха Гомольша, Червона Гірка, Нетайлівка) одразу містять майже повний набір ознак салтівської культури, підтверджуючи думку про те, що вона з’явилася у Подонеччі вже у практично сформованому вигляді. За схемою ж К.І.Красильникова, культура булгар Подонеччя пройшла принаймні три стадії розвитку: на першому етапі представлені стійбища з ліпною керамікою, на другому - кочовища з переважанням підправленої на колі кераміки, і лише на третьому виникають селища з салтівським гончарним посудом [Красильников, 1981, с.110-125]. Опускаючи початок даного процесу до рубежу VII-VIII ст., дослідник уникає таким чином проблеми синхронізації пам’яток регіону з лісостеповими. Між тим, суперечність існує і дуже вагома. Підставою для ранньої дати стойбищ і кочовищ К.І.Красильников вважає “фрагменти амфор VII-VIII ст.”, зібрані на їх поверхні при розвідках. Однак ні в публікаціях, ні у звітах дослідника нам не вдалося виявити конкретного описання типів знайдених амфор. Причина проста - за наведеними зображеннями фрагментів їх неможливо розвести навіть у рамках VII-Х ст.. Нам не відомі знахідки безумовних речей VIII ст. на поселеннях будь-якого типу степової частини Середньодонеччя. Щодо могильників, то найраніше датоване булгарське поховання - п.9 могильника Дронівка ІІІ - здійснене в кінці VIII ст.; комплекси ж середини VIII ст. у регіоні представлені лише двома підкурганними похованнями хозар (Обозне, Астахово) [див. статтю Комар, Піоро в даному номері]. Швидше за все, поява булгарського населення на Сіверському Дінці відноситься аж до останньої чверті VIII ст.. У вищезгаданому п.9 Дронівки ІІІ горщик дійсно ліпний, у пізніших похованнях могильника посуд вже гончарний, тобто змальовану К.І.Красильниковим “еволюцію” слід розпочати з кінця VIII ст., коли у Лісостепу салтівська культура вже входила у фазу свого розквіту. Зрозуміло, що в таких умовах відбувалася не внутрішня еволюція матеріальної культури булгар, а різка її інкорпорація у салтівську, в процесі якої кочове господарство виявилося економічно неефективним чи, точніше, неприбутковим, чим, власне, і пояснюється те, що ліпна і груба гончарна кераміка зустрічається переважно на стойбищах (кочів’ях) номадів. У тому ж мікрорегіоні Дронівки всі три могильники з гончарним посудом супроводжують не селища, а великі кочів’я, що доводить їх синхронність селищам регіону. Іншими словами, за безумовного переважання стойбищ і кочів’їв над селищами, основна маса булгарського населення Середньодонеччя у ІХ-Х ст. залишалася кочовою або напівосілою, селища ж просто являли собою постійні ремісничі осередки, які обслуговували номадів. Присутність хозар у степовому Середньодонеччі VIII-ІХ ст. позначається лише на Цариному городищі (Маяки) - поховання за обрядом кремації, майстерня по виробництву кераміки типу Канцирки, ювелірні вироби і форми для їх виготовлення, високий відсоток лощеного столового посуду на селищі тощо. Це, швидше за все, пояснюється необхідністю контролю зони впадання Осколу, вздовж якого проходили важливі для хозар комунікації до прибуткового Лісостепу. По мірі віддалення від городища на інших селищах і могильниках степу “престижні” речі все рідкісніші, що підтверджує слабку інтеграцію даного населення в економіку Хозарського каганату. Виразних предметів Х ст. на пам’ятках степової частини салтівського ареалу Сіверського Дінця не знайдено. Це живить різні гіпотези про насильницьке припинення існування населення регіону внаслідок придушення повстання кабар, нашестя мадяр чи печенігів. Між тим, у Х ст., за даними Костянтина Багрянородного, Чорна Булгарія не лише продовжувала існувати, а й стала цілком самостійним політичним об’єднанням, яке навіть могло ворогувати з Хозарією [Константин Багрянородный, 1991, с.53]. Археологічно цей розрив, очевидно, ілюструється поширенням мусульманського поховального обряду (Маяки-3, Платонівка, Сидорово), який передбачав повну безінвентарність, а тому не може бути датованим. Однак окремі знахідки кераміки, деталей одягу тощо на згаданих могильниках все ж дозволяють стверджувати, що принаймні якась частина з них таки відноситься до салтівського часу. На могильнику Цариного городища мусульманські поховання планіграфічно пізніші за кремації, тобто з’являються тоді, коли хозари покидають городище. Датувати цю важливу політичну подію поки-що складно. Можемо відзначити лише, що з підйомного матеріалу городища походять знахідки бляшки з кільцем салтівського горизонту ІІІ (аналогічна чистяківським), а також підкругла бляшка і два колчанні крюки, виконані у безумовно мадярському стилі [Шамрай, Духін, 1997, таб.LІХ], які свідчать про існування городища ще принаймні до другої пол. ІХ ст.. Однак пояси горизонту ІV у степу вже відсутні , як відсутні вони і в кремаційних могильниках лісостепу. Натомість у донському Маяцькому катакомбному могильнику навпаки одиничні деталі поясів горизонту ІІІ за повної переваги поясів горизонту ІV. Поки-що важко робити якісь висновки, проте внаслідок подій третьої чверті ІХ ст. повністю зникають салтівські кремаційні могильники, зникає салтівський вплив на булгар Середньодонеччя, а в Середньому Подонні несподівано виникає Маяцька фортеця. Останній факт легко пояснюється намаганням замкнути на цій ділянці р.Дон для русько-варязьких човнів, які реально могли з’явитися у регіоні вже в 50-60-х рр. ІХ ст.. Складніше з Середньодонеччям. Мадярські речі на Цариному городищі закономірно дозволяють загадати про кабар - групу етнічних хозар, яка за Костянтином Багрянородним з якихось причин підняла повстання проти центральної влади, однак зазнала поразки і була вимушена з’єднатися з мадярами в період їх перебування у Леведії (839-890 рр.) [Константин Багрянородный, 1991, с.163]. У літературі вже була спроба пов’язати виразні сліди розгрому Цариного городища та появу мусульманських поховань з повстанням кабар [Копыл, Татаринов, 1990, с.58]. На жаль, епізод розгрому не датується вузько, тому стверджувати, що городище було розгромлене у сер.ІХ ст. об’єктивно немає підстав. Зате досить чіткий факт перекривання на могильнику Маяки-3 мусульманського п.37 похованням 33, яке відноситься до групи жертв розгрому, свідчить, що останній відноситься до мусульманського періоду існування городища (судячи з кількості поховань, досить тривалого), тобто, швидше за все, стався вже у Х ст.. Між тим, зникнення кремацій загалом хронологічно узгоджується з повстанням кабар. Салтівські тілоспалення та ямні інгумації лісостепових могильників ми співвідносимо з групою етнічних хозар, які ще у сер. ІХ ст. залишалися язичниками, а тому цілком закономірно перебували у опозиції до центральної влади. На етапі горизонту ІІІ салтівської культури припиняє функціонування могильник Червона Гірка, на інших кремаційних могильниках навіть цей горизонт впевнено не фіксується. Причини цього і подальша доля населення не відомі. Навряд чи в таких умовах буде дуже сміливим припустити, що саме цим населенням і були кабари.

Яким чином до цих подій причетне чистяківське поховання? Територіально воно розташоване глибоко в степу на приблизно однаковій віддалі від Сіверського Дінця, Нижнього Дону і берега Азовського моря, доволі помітно відрізняючись при цьому від поховань найближчих салтівських могильників степового Подонеччя, Подоння і Приазов’я. Дуже різко відрізняється комплекс і від мадярських поховань “Леведії” (Суботицький могильник, Манвелівка, Твердохліби, Бабичі), хоча за логікою, поховання розташоване вже на мадярській території. Достатньо згадати свідчення “Каспійського зведення” про напади мадяр на венендерів та про будівництво Саркелу проти ворога з заходу, щоб зрозуміти, що перебування у даній місцевості для салтівців було вкрай небезпечним. До якого етносу належав похований? За поєднанням деталей інвентарю та поховального обряду, найближчі аналогії похованню знаходимо у лісостепових могильниках Червона Гірка й Нетайлівка. Певну ясність може внести знахідка соліда. Візантійські соліди першої половини VIII ст. походять переважно з кола хозарських курганів з підквадратними ровиками [Семенов, 1991, с.128. ]. Соліди Костянтина V більш рідкісні - вони виявлені у кургані з верхів’їв Манича [Семенов, 1991, с.128], к.13 Баранівки I (з ровиком підкруглої форми) [Круглов Е.В., 1992, с.177- 180] та п.164б Нетайлівки [Крыганов, 1993, с.8]. Два перших відносяться до кола хозарських. Складніше з Нетайлівкою, яка традиційно вважається булгарським могильником, хоча її поховальний обряд не має нічого спільного з типовим “зливкинським”. Східна орієнтація, присутність кісток коня та кінської збруї зближують Нетайлівський могильник з підкурганними похованнями Столбища, курганів 12 та 24 Новосадківського й к.9 Кіровського V могильників, к.7 групи Петруніно IV та к.13 групи Баранівка І, які мають бути співвіднесеними з групою в складі етнічних хозар. Доволі дивно виглядала б і відсутність хозар у найбільшому центрі Північно-Західної Хозарії - Верхньому Салтові, іншого ж могильника, який міг би відповідати таким характеристикам, немає. Виключна належність золотих візантійських монет хозарським похованням притягує увагу дослідників у контексті розподілу зовнішніх економічних та політичних зв’язків між різними етносами Хозарського каганату, для нас же ця закономірність може вказувати на високу імовірність належності чистяківського поховання представнику групи хозарського населення. Враховуючи лісостеповий вигляд інвентарю, час здійснення поховання та його розташування у сусідстві з мадярами, також імовірним нам видається і ототожнення даної групи хозар з кабарами. Єдиною гіпотезою про матеріальні залишки останніх на сьогодні є ототожнення з кабарами кількох поховань з зображеннями мінор на черепиці з могильника Челарево неподалік Нови Сада у Сербії, яка несподівано знайшла відгук в угорських і російських вчених [Эрдели, 1983, с.174-181; Плетнева, 1999, с.216-217]. Причини нашого здивування прості - Челарево є звичайним пізньоаварським могильником VIII ст., на якому відсутні будь-які матеріали ІХ ст., а тим більше Х ст., не кажучи вже про специфічно мадярські чи хозарські речі. Проблема мінор, таким чином, має вирішуватися в рамках аварської, а не хозарської проблематики. Сліди справжньої матеріальної культури кабар в Угорщині навряд чи можливо виявити. Якщо наша гіпотеза про зв’язок кабар з пам’ятками типу Чистяково-Червона Гірка-Суха Гомольша вірна, то в мадярському середовищі біритуалізм поховального обряду кабар, швидше за все, швидко змінився обрядом тілопокладення. Інгумації Червоної Гірки за формою ям, положенням та орієнтацією кістяків, наявністю кісток коня дуже близькі до мадярських поховань Больше-Тиганського могильника і поховань “завойовників батьківщини”. В принципі, їх неможливо було б розрізнити на одному могильнику - єдиною ознакою, яка б видала кабар, слід вважати салтівські речі, однак оскільки навіть речі кола Больше-Тиганського могильника в Угорщині надзвичайно рідкісні, то на такі знахідки поки-що важко розраховувати.

Підготовка статті до друку та коментарі О.В.Комара.

Таб. 1
Таб. 2
Таб. 3
Таб. 4
Таб. 5
Таб. 6
Таб. 7
Таб. 8

Айбабин А.И. 1993. Могильники VIII- начала Х вв. в Крыму // МАИЭТ. вып.3.
Аксенов В.С. 1999. Исследования Верхне-Салтовского катакомбного могильника // Археологічні дослідження на Україні 1997-1998 рр. К.
Артамонов М.И. 1935. Средневековые поселения на Нижнем Дону // ИГАИМК. вып.131.
Артамонов М.И. 1952. Белая Вежа // СА.т. ХVI.
Артамонов М.И. 1954. Надписи на баклагах Новочеркасского музея и на камнях Маяцкого городища // СА. т. ХIХ.

Арциховский А.В. 1954. Основы археологии. М.
Бартольд В.В. 1930. Худуд ал-Алем. Рукопись Туманского. Л.
Генинг В.Ф.1962. Мыдлань-Шай - удмуртский могильник VIII-IХ вв// ВАУ. вып.3.
Городцов В.А. 1926. Дако-сарматские религиозные элементы в русском народном творчестве // Тр. ГИМ. М. вып.1.
Иванов П.П. 1952. Крюковско-Кужновский могильник. Моршанск.

Константин Багрянородный. 1991. Об управлении империей. М.
Красильников К.И. 1978. Раннепеченежское погребение в с.Горшковке // СА № 4.
Красильников К.И. 1990. О некоторых вопросах погребального обряда праболгар Среднедонечья // Ранние болгары и финно-угры в Европе. Казань.
Красильников К.И., Руженко А.А. 1981. Погребение хирурга на древнеболгарском могильнике у с.Желтое // СА. №2.

Круглов Е.В. 1989. К вопросу об этнокультурной характеристике подкурганных погребенийсалтово-маяцкой культуры (по материалам восточной группы памятников // Проблемы охраны и исследования памятников археологии в Донбассе. Донецк.
Круглов Е.В. 1989. К вопросу об этнокультурной характеристике подкурганных погребенийсалтово-маяцкой культуры (по материалам восточной группы памятников // Проблемы охраны и исследования памятников археологии в Донбассе. Донецк.
Круглов Е.В. 1992. Хазарские погребения в бассейне реки Иловли // СА.№ 4.
Крыганов А.В.1987. Кистени салтово-маяцкой культуры // СА. №2.

Крыганов А.В. 1993. Отчет о раскопках в 1992 г. Нетайловского могильника в Волчанском р-не Харьковской обл. Харків // НА ІА НАНУ. №1992/54.
Макарова Т.И., Плетнева С.А. 1983. Пояс знатного воина из Саркела // СА. №2.
Мерперт Н.Я. 1951. 0 генезисе салтовской культуры // КСИИИМК. вып. ХХХVI.
Міхєєв В.К. 1974. Нові пам’ятки салтівської культури в басейні Сіверського Дінця // Вісник ХДУ. Харків. №104, сер. історична, вип.8.
Михеев В.К. 1985. Подонье в составе Хазарского каганата. Харьков.
Михеев В.К. 1986. Отчет о раскопках могильника салтово-маяцкой культуры в 1986 году // НА ІА НАНУ. №1986/90.
Плетнева С.А. 1981. Салтово-маяцкая культура // Степи Евразии в эпоху средневековья. М.
Плетнева С.А., Николаенко А.Г. 1976. Волоконовский древнеболгарский могильник // СА. № 3.
Плетнева С.А.1989. На славяно-хазарском пограничье (Дмитровский археологический комплекс). М.

Плетнева С.А. 1999. Очерки хазарской археологии. М.
Покровский А.М. 1905. Верхне-Салтовский могильник // Тр.ХII АС. т. 1.
Семенов А.И. 1991. Византийские монеты Келегейского комплекса // АСГЭ. вып.31.
Семенов-Зусер С.А. 1949. Розкопки коло с.Верхнього Салтова 1946 р. // АП. т.1.
Семенов-Зусер С.А. 1952. Дослідження Салтівського могильника // АП.т.3.
Смиленко А.Т. 1968. Находка 1928 г. у г.Новые Сенжары (по материалам обследования А.К.Тахтая) // Славяне и Русь. М.
Смирнов А.П. 1957. Железный век Башкирии // МИА. № 58.
Татаринов С.И., Копыл А.Г., Шамрай А.В. 1986. Два праболгарских могильника на СеверскомДонце // СА. №1.

Толстов С.П. 1948. Древний Хорезм. М.
Чернецов В.Н. 1948. Нижнее Приобье в I тысячелетии нашей эры // МИА. №8.
ШамрайА.В., Духін О.Й. 1997. Ювелірні центри на Сіверському Дінці // V Міжнароднаархеологічна конференція студентів та молодих вчених. Наукові матеріали. К.
Эрдели И. 1983. Кабары в Карпатском бассейне // СА. №4.
Якобсон А.Л. 1979. Керамика и керамическое производство средневековой Таврии. Л.
Zironkina O. 1997. Seltene Perlenformen des chasarenzeitlichen Graberfeldes von “Netailovka” (Metallovka) am Nordlichen Donec (Severskij Donec) // Perlen. Kolloquien zur Vor- und Fruhgeschichte. Band 1. Bonn.

А.К. Тахтай. Погребальный комплекс хазарской эпохи из округи г. Чистяково Сталинской области / Сервер восточноевропейской археологии, (http://archaeology.kiev.ua/pub/takhtay.htm).

А.К. Тахтай. Погребальный комплекс хазарской эпохи из округи г. Чистяково Сталинской области // Vita Antiqua, 2-1999. С. 160-169.