Наддніпрянська ланка торгового шляху схід-захід в ХІІІ - середині XVI ст.

Проблемам, пов'язаним з розвитком торгівлі, її місцем в економічному житті давньоруської держави, локалізацією торгівельних шляхів у цю добу, присвячені праці М.Я.Арістова, В.О.Ключевського, В.Г.Василевського, Б.О.Рибакова, В.П.Даркевича, М.Ф.Котляра, В.М.Зоценка та ін. Вони доводять високий рівень розвитку торгівельних відносин, як на нижній ланці, тобто товарообмін-торгівля між міським центром та сільською околицею, середній - економічні зв'язки між окремими регіонами (наприклад, Києва зі Львовом, Володимиром Волинським та Володимиром на-Клязмі тощо) і вищій - контакти з західноєвропейськими, арабськими країнами та Візантією.

Дослідники неодноразово підкреслювали особливе значення для Русі міжнародної торгівлі, в якій вона, перш за все, виконувала посередницьку роль, являючи собою зв'язкову ланку між Сходом та Заходом. Так було в часи активного функціонування “Шовкового шляху” в VІІІ-ІХ ст., шляху “з варяг в греки” в Х-ХІ ст. і в період пізнього середньовіччя.

В кінці ХІХ ст. В.О.Ключевським була висловлена думка про те, що внаслідок зміни міжнародної обстановки відбувся занепад торгівлі Києва в сер.ХІІ ст. Причинами цього явища він вважав: походи турків-сельджуків та руйнування ними арабських країн, що відрізало ряд ряд східних держав від Русі; прихід в ХІ ст. в південноруські степи, через які проходили торгівельні траси, ворожих до Русі половців, що ще більш ускладнило зв’язок; поява на Чорному морі італійських купців, які склали серйозну конкуренцію рцському купецтву; зміни торгівельних шляхів внаслідок хрестових походів - встановлення прямих контактів між Західною Європою та країнами Ближнього Сходу, оминаючи Київ; поява інтересу хутра (довгий час вважалося, що пріоритет в цій галузі належав Північно-Східній Русі). Падіння ж Константинополя під ударами хрестоносців в 1204 р. остаточна паралізувало києво-візантійську торгівлю [Ключевский, 1988, с. 284-286]. Цю ж думку в кін. 40-х - 50-х рр. відстоював Б.О. Рибаков [Рыбаков, 1948, с. 318]. Завдяки цим вченим дані погляди надовго вкорінилися у вітчизняній історіографії.

А між тим, письмові джерела (наприклад, карта Ідрісі 1154 р., введена у науковий обіг тим же Б.О.Рибаковим [Рыбаков, 1952] ), а особливо археологічні дослідження (матеріали розкопок в Києві за останні 20 років [Толочко, Ивакин, 1986, с. 252, 271; Толочко, 1983; Стародавній Київ, 1993]) доводять, що найбільшого економічного розвитку Київ досяг саме в ХІІ - на поч. ХІІІ ст. і торгівельні зв'язки його в цей час були широкими і активними.

Розвитку торгівлі Київщини в післямонгольський час і період пізнього середньовіччя спеціальних праць не присвячено, але окремі питання, пов'язані з широким колом проблем економічного розвитку і ролі в ньому торгівлі, висвітлюються в працях О.Андріяшева [Андріяшев, 1926], О.Верзилова [Верзилов, 1892], П.Г.Клепатського [Клепатский, 1912], М.Ф.Котляра [Котляр, 1971]. Цим же питанням приділяється увага в грунтовному дослідженні М.Грушевського [Грушевський, 1995]. Останнім часом з'явився збірник документів, присвячених висвітленню розвитку торгівлі в Наддніпрянщині та Волині в ХІV - сер. ХVІІ ст. [Торгівля на Україні, 1990] та стаття О.Сидоренко [Сидоренко, 1994, с. 29-45].

Загалом, дослідники сходяться на думці, що пограбування міст і земель кочовиками під час монгольського нашестя зруйнувало їх господарство, зменшило кількість населення Подніпров'я. Монгольське завоювання призвело до розриву торгівельних зв'язків Русі як з Заходом, так і зі Сходом, що стало причиною занепаду руської торгівлі у другій половині ХІІІ ст. [Каргалов, 1967, с. 205] Від сер. ХІV ст. починається поступове економічне відродження, незважаючи на набіги орд зі Степу, які гальмували розвиток господарства, негативно впливали на природний приріст населення. Таке уявлення є найбільш поширеним при характеристиці економічного розвитку Подніпров'я кін. ХІІІ-поч. ХІV ст. у вітчизняній історичній літературі. Треба зауважити, що існує інша точка зору (загальна, без прив'язання до будь-якого регіону): історики-сходознавці (В.В.Бартольд, Ф.І.Успенський) відзначали, що в зв'язку зі створенням Монгольської імперії відбувається активний розвиток руської зовнішньої торгівлі взагалі і особливо Східної Європи з країнами Середнього та Ближнього Сходу. Яка з двох точок зору має більшу рацію?

Звернемося до джерел. Щодо внутрішньої торгівлі, її підставової ланки - товарообмін-торгівля між ремісничими містами та сільськогосподарчою околицею - то в цій галузі в нашому розпорядженні перш за все археологічні джерела. Помітне кількісне зменшення селищ та, особливо, міст, які були центрами ремесла, свідчить про певні регресивні тенденції в економіці регіону. Так, на Пороссі були зруйновані найбільші міста - Родень, Торчеськ. Протягом кін. ХІІІ - ХІV ст. на селище перетворився Юр'їв. Г.А. Федоров-Давидов відзначає, що в післямонгольський період на Пороссі не відомо жодного кочівницького поховання з монетами, що, на його думку, дає підстави говорити про занепад економічного життя кочовиків цього регіону [Федоров-Давыдов, 1966, с. 216]. Останнє, на наш погляд, пов'язане з перехідним етапом в житті тюркського населення, яке залишилося на Пороссі: відбувається перехід до землеробства і промислів, можливо присадибного скотарства. Його причиною, в свою чергу, стала криза напівкочового скотарства, викликана відкочуванням основної маси Чорноклобуцького союзу в Подністров'я та Поволжя. Щодо розвитку землеробства, то в зв'язку зі зменшенням також слав'янського населення і в цій галузі спостерігається певний спад.

Внаслідок вищезгаданих причин, господарство набуває більш замкнутий, натуральний характер. Таким чином, торгівля міста з селом,а також обмін продуктів тваринництва на плоди землеробства, на наш погляд, знаходились в занепаді. Такий стан речей тривав принаймні до поч. ХІV ст.

Стосовно розвитку зовнішньої торгівлі, маємо писемні свідчення. В 1246-1247 рр. Плано Карпіні, прямуючи як папський посланець до Орди через Київ та назад, зустрів тут багато іноземних купців - “Михайло Генуезький, а також Ворфоламей, Мануїл Венеціанський, Яків Реверій з Акри, Микола Пізанський; це найбільш головні. Інші, найменш важливі, суть: Марк, Генріх, Іоанн Вазій, другий Генріх Бонадіес, Петро Пасхамі; було ще багато інших, але їх імена нам не відомі [Плано Карпини, 1957, с. 82]. Тобто, щонайбільше через п'ять років після монгольського походу на Поросся та Київ, міжнародні торгівельні контакти були відновлені. Інший мандрівник, Вільгельм Рубрук, який відвідав Солдаю (Судак) в 50-ті рр. ХІІІ ст., застав там досить велику колонію руських купців і свідчить, що найбільш поширеною їх спеціалізацією була торгівля хутром [Вильгельм Рубрук, 1957, с. 86-87]. В. Сироєчковський вважає руських купців, які в другій половині ХІІІ ст. привозили хутра в Крим, вихідцями з південних князівств і зазначає, що “для ХІІІ в. с несомненностью устанавливаются связи Сурожа с Юго-Западной Русью” [Сыроечковский, 1935, с. 15]. Роль Києва, як бази створення товарних запасів хутра з найдавніших часів (принаймні, з ІХ ст., коли сюди звозилось зібране першими київськими князями “полюддя”) і до періоду пізнього середньовіччя, визначає інша дослідниця, О.Ф.Сидоренко [Сидоренко, 1994, с. 33-34]. Вона, проаналізувавши товарний склад давньоруської торгівлі різних напрямків, дійшла до висновку, що хутра являли собою основний еквівалент товарів південного походження і місцевого виробництва.

Отже, маємо докази швидкого відновлення міжнародної торгівлі в сер. ХІІІ ст., а досить велике скупчення окремих нумізматичних знахідок та скарбів у Нижньому Пороссі, де пролягав шлях Крим - Київ, свідчить про її активність [Данилевич, 1895, с.3-7; Козубовский, 1992, с. 130-148].

Читаючи мемуари Плано Карпіні або ознайомлюючись з матеріалами археологічних досліджень, які фіксують значні колонії іноземних купців у великих руських містах, що особливо розростаються в ХІІ ст., впадає в око велика чисельність іноземного купецтва. О.Ф. Сидоренко пояснює це переважно транзитним характером південноруської торгівлі. В Х-ХІ ст. нагромадження у Києві (по дорозі між Сходом та Заходом) товарів візантійського, чорноморського асортименту забезпечувалось головним чином руськими купцями - “гречниками”, організованими в могутню корпорацію [Сидоренко, 1994, с.32]. Еволюція торгівлі складового типу сприяла виникненню в місті колоній іноземних купців, своєрідних середньовічних товарних баз і торгівельних представництв різних країн, що дозволяло купцям гарантовано закуповувати в Києві товари різного походження, не вдаючись до більш далеких подорожей за ними.

На нашу думку, одним з факторів, чому руське купецтво у Києві з ХІІ ст. почало поступово втрачати домінуюче положення, була відсутність князівської династії. Часто змінюючи один одного князі з різних гілок династії Рюриковичів не завжди мали контакт з місцевим купецтвом і не переймались його проблемами. Тобто, основними причинами поступової втрати лідерства руського купецтва були переважно транзитний характер південноруської торгівлі та відсутність протекціоністської політики уряду.

Імовірно, цей процес активізувався після Батиєвого погрому. “Гречники”, як найбагатший торгівельний прошарок постраждали найбільше. Арабський історик Ібн-ель-Асир свідчить, що ще після невдалої для русько-половецьких військ битви на р. Калці в 1223 р. багато з руських іменитих купців переправились на кораблях в мусульманські землі, щоб врятувати свої багатства [Тизенгаузен, 1884, с.63]. Ослаблення руського етнічного елементу серед купецтва в ХІІ-ХІІІ ст. започаткувало певну історичну традицію: в ХІV-ХVІ ст. він також буде слабким, провідну роль в українській торгівлі відіграватимуть вірмени та євреї (на Західній Україні, яка входила до складу Польщі з сер. ХІV ст. ще й німці), які, скориставшись моментом, займуть вільну соціальну нішу - перші - в сер.- кін. ХІІІ ст., другі -в в кін. ХІV-ХV ст. [Грушевський, 1995, с.8-9]

Таким чином, можна зробити висновок, що, хоча зовнішня торгівля Київської землі після монгольського походу 1240 р. була швидко відновлена та активно функціонувала, зиски від цієї торгівля одержували переважно іноземні купці та монгольська адміністрація, яка встановила митниці в південноруських степах (Тавань та, ймовірно, Черкаси), серед місцевої купецької корпорації руський елемент також втрачає свої позиції.

Розглянемо проблему розвитку торгівлі південноруських земель в ХІІІ-ХVІ ст. з іншого боку - в руслі загальноєвропейських тенденцій, особливо в чорноморському басейні, що мало велике значення, враховуючи переважно посередницький характер цієї торгівлі .

Поросся було ланкою торгівельного шляху Київ - міста Північного Причорномор'я (перш за все кримські, в період ХІ-ХІІІ ст. Солдая (Судак), з сер. ХІІІ ст. - Кафа).

Зміни політико-економічної ситуації в Східному Середземномор”ї та суміжних з ним регіонах, які відбулись в ХІІІ ст., зумовили зміну напрямків магістральних шляхів міжнародної торгівлі, що забезпечило Трапезунду, Тані і Кафі роль її головних посередницьких центрів [Карпов, 1994, с. 6].

В 1204 р. учасники Четвертого хрестового походу оволоділи Константинополем. Процес втрати візантійською столицею ролі головного торгівельно-розподільного центру на Леванті, який розпочався задовго до цього, завершився; рухнула і візантійська торгова монополія на Чорному морі, яка забезпечувалася контролем над протоками. І хоча Константинопіль після відновлення імперії в 1261 р. залишався великим містом, колишнє значення було втрачене назавжди. Провінційні міста (Трапезунд, Фесалоніки) перетягнули на себе частину його колишніх функцій. Конкуренцію їм склали генуезькі та венеціанські торгові факторії на Середземному, Чорному та Азовському морях.

Особлива роль на Леванті належала в ХІІІ-ХV ст. Венеції. Саме вона в найбільшому ступені скористалась наслідками Четвертого хрестового походу для організації потужного колоніального домену на Сході. Венеція разом з Генуєю стали східними воротами Європи, найбільшими посередниками в торгівлі Заходу з Левантом [Соколов, 1963, с. 55]. Освоєння Генуєю “Великого моря”, як називали італійці давній Понт Евксинський, було започатковано Німфейською угодою 1261 р. з нікейським, потім візантійським, імператором Михайлом VІІІ Палеологом. З 60-х рр. ХІІІ ст. починається інтенсивний процес генуезької, а з поч. ХІV ст. - венеціанської колонізації Причорномор'я [Соколов, 1963, с. 57]. Особливо ця колонізація отримала поштовх після “відкриття” проток (тобто вільного проходу італійських судів в раніше закрите для них Чорне море), зруйнування монголами давніх торгових центрів Ближнього Сходу (перш за все, Багдаду, 1258 р.), загибелі останніх володінь хрестоносців в Сирії та Палестині (1291 р.) і папських заборон на торгівлю з мамелюкським Єгиптом, що в цілому призвело до занепаду західноєвропейської торгівлі зі Східним Середземномор'ям.

Створення монгольських держав (ільханів і Золотої Орди), які розповсюдили свою владу на величезні території від Китаю до Чорного та Азовського морів, і в межах яких була створена найкраща на той час система комунікацій, що включала налагоджену ямську службу, супроводжувальні охоронні грамоти, мережу караван-базарів, інспекції. Все це зробило шлях з глибин Азії через підконтрольну монголам територію найбільш зручним та безпечним [Карпов, 1994, с.8], підтримувало функціонування, принаймні в кін. ХІІІ - першій пол. ХІV ст., трансазіатських торгових шляхів від берегів Чорного моря до Каспія, Ірана, Середньої Азії, Індії та Китая, сприяло посиленню значення азово- чорноморських портів як головних центрів міжнародної транзитної торговлі Західної Європи зі Сходом, Руссю, Закавказзям [Бадян, Чиперис, 1974, с.175].

Дослідники визначають три етапи в розвитку північночорноморської торгівлі ХІІІ - кін. ХV ст. Перший охоплює другу пол. ХІІІ ст. - першу пол. ХІV, другий триває з кін. ХІV до першої пол. ХV, третій - 50-70 рр. ХV ст.[Еманов, Попов, 1988, с. 76] На першому етапі, завдяки підприємницькій діяльності Генуї та Венеції, чорноморська торгiвля була виведена зі стану регіональної замкнутості і перейшла в узгодження зі світовими торговими комунікаціями [Еманов, Попов, 1988, с. 83]. Були встановлені торгівельні зв'язки італійських колоній з Руссю, Поволжям, Золотою Ордою, середньоазійськими містами, Кавказом, Єгиптом, Індією і Китаєм. Це був період найбільшого розквіту італійських факторій (перш за все Кафи та Тани).

З другої половини ХІV ст. в зв'язку з загальним погіршенням економічної кон'юнктури та кризою основних держав чорноморського басейну - Золотої Орди та держави ільханів - спостерігається спад в розвитку світової торгівлі. Економічна криза викликала ослаблення транзитної торгівлі, але привела до активізації регіональної, в якій брали участь як італійські, так і місцеві купці. На початку ХV ст. намітився короткочасний підйом, в цілому перша пол. ХV ст. характеризується поглибленням процесу регіоналізації. Італійський купецький капітал виявляє ознаки кризи, що зумовлено як внутрішніми закономірностями розвитку, так і причинами зовнішніми: розпадом Золотої Орди, яка забезпечувала сполучення зі Сходом, формуванням національних держав в Чорноморському басейні з власним купецьким станом і висуванням Турції як основної політичної та економічної сили на Чорному морі [Еманов, Попов, 1988, с. 85].

На третьому етапі, в 50-70-ті рр. ХV ст. відбулося замикання обміну рамками Чорноморського регіону. Прямі зв'язки з середземноморськими ринками втратили своє значення. Зовнішні контакти перемістились до кордонів регіону, розповсюдившись по всьому його периметру [Бадян, Чиперис, 1974, с. 187]. Сатновище кримських міст, зокрема Кафи, різко погіршилось в зв'язку з захопленням Константинополя турками. Влітку 1455 р. турки осадили Боспор Фракійський, внаслідок чого жоден корабель не міг потрапити з Середземного моря до Чорного [Бадян, Чиперис, 1974, с. 189]. В 50-70-ті рр. діапазон торгівельних зв'язків Кафи звузився, однак місто продовжувало торгувати з Московською державою, Південно-Західною Руссю і країнами Східної Європи. Більше того, в кін. ХV ст. Кафа стає головним центром руської торгівлі в Причорномор'ї. Економічні контакти Кафи з Москвою, молдовськими містами, Львовом та Києвом продовжувались до захоплення Кафи турками у червні 1475 р. [Катюшин, 1998, с. 101]

Італійські факторії припинили своє існування, всі приморські міста та укріплення опинились у руках турків. З цього часу починається четвертий період в причорноморській торгівлі, в якому Київщина займала також певне місце. Османи переіменували Кафу на Кефе, зберегли за нею статус головного торгівельного, адміністративного та політичного центру Криму та Причорномор'я. Кефе дала назву провінції, до якої входив південно-східний Крим та частина Тамані : Кафська ліва [Катюшин, 1998, с. 121].

Таким чином, причорноморська торгівля в ХІІІ-сер. ХVІ ст. пройшла складний розвиток, зазнавши піднесення і падіння, змінювався її характер - від трансакційного до регіонального, змінювався лідер - спочатку італійці, потім турки. І перші, і другі були зацікавлені у розвитку якнайширших торгівельних зв'язків у цьому регіоні.

Значне місце у торгівлі з чорноморськими містами посідала Південна Русь, особливо, напевно, в період з 20-х до 70-х рр. ХV ст., коли кордони Великого князівства Литовського (до якого входили південноруські землі) розширились до берегів Чорного моря. Кафа постачала в цілий ряд європейських країн східні товари (візантійські килими, середньоазійський шовк, спеції).

Один зi шляхів з Криму в країни Західної Європи проходив через Київ. З Кафи вивозились на Захід руські хутра (як було зауважено, в кін. ХІІІ- на поч. ХІV головним поставником їх були південноруські землі, пізніше до них приєдналися і північно-східні, але перші свого значення не втратили). Крім того, Кафа виконувала функцію концентрації продуктів промислів, аграрного та сільського господарств (як найближчої периферії, так і всього Чорномор'я) з метою наступного експорту [Еманов, Попов, 1988, с. 77-79]. На першому місці було зерно, за ним йшов віск (для свічного та паперового виробництва), квасці, бичі, баранячі та козлячі шкіри, риба. Якась кількість зерна періодично закуповувалась в Подніпров'ї, але загалом цей регіон становив для кримських факторій інтерес як імпортер хутра.

У зв'язку з економічним розвитком італійських колоній (особливо Тани та Кафи) постає питання, пов'язане з работоргівлею. У вітчизняній історіографії вкорінилася думка про масові втрати населення Середнього Подніпров'я протягом всього періоду ХІІІ-сер.ХVІ ст. (і далі, до кін.ХVІІІ ст., до часу перемог у російсько-турецьких війнах та приєднання Криму до Російської імперії) внаслідок татарських набігів, захоплення ясиру та продажу його в чорноморських портах з метою подальшого відправлення в країни Сходу (Сірія, Єгипет) та Західної Європи (переважно до Італії та Іспанії) [Бадян, Чиперис, 1974, с. 178-179] .

Дійсно, роль Кафи в експорті рабів була особливо велика, що зумовлювалось її монополією на транспортування невільників, гарантованою угодами з місцевими правителями [Еманов, Попов, 1988, с. 82]. Згідно з актами кaнцелярій Тани та Кафи, вивозилося в середньому до 2 тис. чоловік на рік [Еманов, Попов, 1988, с. 82]. Але серед них русинів було дуже мало. Більшість рабів належало до адиго-черкеської народності. В актах купівлі-продажу також згадуються абхазці, лезгіни, татари, русини [Бадян, Чиперис, 1974, с. 179]. Крім того, до обов'язків католицького єпископа Кафи входив нагляд за тим, щоб звідти не вивозилися раби-християни [Еманов, Попов, 1988, с. 82]. У другій половині ХІІІ ст. найбільше вивозилося половців.

Ситуація дещо змінюється в кін. ХV- першій пол. ХVІ ст. у зв'язку зі створенням Кримського ханства, яке не мало постійних прибутків, як Золота Орда, у вигляді данини чи мит від розвинутої торгівлі. Чорноморські порти знаходились в руках Туреччини, яка, правда, робила певні виплати своєму васалу, але цих коштів, як і плодів скотарського господарства на досить невеликій території Кримського півострова для зростаючої кількості татарського населення було недостатньо. І одним з суттєвих джерел поповнення як державної скарбниці, так і власної кишені стають грабіжницькі походи на руські землі з метою захоплення ясиру [Podhorodiecki, 1987, с.46-47].

Збереглася достатня кількість джерел для локалізації торгівельних шляхів, які проходили по території Правобережного Подніпров'я - письмових, картографічних, нумізматичних.

До перших відносяться свідчення мандрівників Плано Карпіні (1246-1247 рр.), Амброджіо Контаріні (1473-1475 рр.), С.Герберштейна (кін. ХV-поч. ХVІ ст.), Михалона Литвина (1550 р.), а також люстрація Канівського замку 1552 р. Картографи фіксують досліджувану магістраль починаючи від карти Ідрісі 1154 р. і пізніше: Микола Кузанський (1507 р.), Я.Гастольдо (1548 р.), Р.Гастольдо (1562 р.), Антоній Від (1537 р.), є вона на картах всіх видань “Записок о Московии” С.Герберштейна. Нумізматичні дані, зібрані в працях В.Антоновича, М.Біляшівського, В.Даниловича, М.Котляра, Г.Козубовського підтверджують значну кількість окремих знахідок та скарбів на нижньому Пороссі (особливо в р-ні Канева) та вздовж правого берега Дніпра від Києва до Канева.

Отже, торгівельний шлях Київ - причорноморські міста вздовж правого берега Дніпра з ключовим пунктом Каневом був зафіксований картою Ідрісі 1154р., яка, крім графічної, досить незрозумілої частини, містить опис. Причому Канів згадується двічі: як пункт між Олешшям (також важливою перевалочною базою згаданого шляху, яка знаходилась на Пониззі) , і вдруге - коли мандрівник йшов з півдня, зі степів Білої Куманії (ймовірно, пониззя Бугу та Дністра) на північний захід, по самому кордону Київського та Володимирського князівств, повідомляючи з кожного міста про відстань до великих відомих міст на Подніпров'ї [Рыбаков, 1952, с. 38]. Необхідно зауважити, що карта Ідрісі є досить плутаним джерелом. Причина цього криється в тому, що сам автор на Русі ніколи не був, одержував відомості від своїх агентів і звідси основний недолік цього картографічного зводу - неузгодженість між собою повідомлень, одержаних з різних джерел [Рыбаков, 1952, с.6] . Так, наприклад, Канів згадується під двома рiзними назвами - Кано і Кініов, деякі траси, що в реальності існували окремо, поєднані у арабського письменника в одну. Прикладом є включення києво-канівського відрізку до магістралі Київ - Булгар, хоча з інших джерел відомо, що остання проходила від Києва по лівому березі Дніпра через Переяславль [Рыбаков, 1952, с.31-38; Рыбаков, 1948, с. 10-45] .

Дорогою, описаною Ідрісі, їхав, здається, в 1246-1247 рр. Плано Карпіні, просуваючись спочатку по правому березі Дніпра до Канева і наступного населеного пункту, що знаходився неподалік, теж, напевно, на дніпровському березі, потім п'ять днів до першої татарської застави (частина шляху пролягала по кризі, оскільки була зима, тому місце переправи на лівий берег було не зазначено) і далі десь на пониззi звернув на схід, на Поволжя, в ставку Бату [Плано Карпини, 1957, с. 67-70]. Але, напевно, цей шлях не використовувався активно як торгівельний, оскільки про нього не згадують ні більш ранні, ні більш пізні джeрела.

Про торгівельний шлях з Києва до Криму з перевалочними базами у Каневі та Черкасах згадують А.Контаріні, С.Герберштейн [Барбаро и Контарини о России, 1971, с. 212; Герберштейн, 1988, с. 185]. М.Литвин писав, що “нема шляху більш знаного, як старовинна, бита і добре відома дорога, що веде з Чорноморського порту - міста Кафи, через ворота Тавріки, на таванський перевіз на Дніпрі, а звідти до Києва...”[Січинський, 1992, с. 50].

Люстрацією Канівського замку 1552 р. не тільки фіксується проходження згаданої магістралі через цей замок, але й визначається сплата на користь старости з караванів, які проходять з Києва або з Орди, описуються два варіанти шляху, якими можна трапити з Канева до Києва - по суходолу правим берегом Дніпра, або по воді човнами. Більше того, засвідчуються привілеї канівських міщан - тільки вони можуть перевозити або супроводжувати каравани [АЮЗР, 1886, с. 91-106]. Крім того, в цей період Канів був пунктом і іншої тоpгівельної магістралі, яка пов'язувала Московію з півднем, адже канівський замок з давньоруських часів охороняв переправу через Дніпро. Та сама люстрація згадує про проходження великого каравану з Московії (більше 100 возів), який намагався обійти Канів стороною, ймовірно, щоб уникнути сплати мита [АЮЗР, 1886, с. 91-106].

У картографії, як було вже зауважено, також знайшлось відображення досліджуваного шляху. На картах М.Кузанського, Я. та Р.Гастольдо та ін. обов'язково фіксуються Тавань, Канів або Черкаси (інколи і перший, і другий) - ключеві пункти києво-кримської магістралі, можливо, місця збору мита [Кордт, 1899, карти 4, 11, 13, 14, 22; Кордт, 1910, карта 19]. На карті Я.Гастольдо (1548 р. ) відсутній навіть Київ, але Тавань є .

Дослідженню торгівельних шляхів на Правобережній Україні присвячені праці О.Верзилова [Верзилов, 1892, с. 12-21], Е.Руліковського, О.Яблоновського [JabУonowski, 1897, c.49-51,362-365] відзначають наступні напрямки південної магістралі, яка проходила по цій території і яку ми перед цим спробували локалізувати: